Вітальна телеграма з 60-річчям Арсену Каспруку від його старшого доброго товариша літературознавця Петра Колесника

4

Останні 5 років свого життя, з 1 червня 1977 до 10 листопада 1982 року, Арсен Арсенович Каспрук жив в Академмістечку на вулиці Доброхотова 11, кв. 24.

Він любив цей район. Адже досить швидко автобусом можна було доїхати до Біличанського лісу, а від станції Святошин всього декілька зупинок електричною до станції Ірпінь. Де Арсен Каспрук часто працював в Будинку творчості письменників.

img359

Петро Колесник

 

Петро Йосипович Колесник (15(28). 01. 1905, с. Баришівка Переяслав. пов. Полтав. губ., нині смт Київ. обл. – 09. 08. 1987, Київ) – прозаїк, літературознавець. Чл. літ. об’єднань «Молодняк», ВУСПП, СПУ (1934). Д-р філол. н. (1964). Закін. Київ. ІНО (1928). Працював в. о. ред. ж. «Молодняк» (1931–32), зав. відділу ж. «Радянська література» (1932–34); в Ін-ті літ-ри АН УРСР (Київ, 1931–37 та 1956–71). Водночас від 1929 викладав у ВНЗах Києва. Дебютував 1928 у ж. «Молоді загони». 12 червня 1937 за­арешт. за звинуваченням у контр­рев. націоналіст. діяльності, засудж. до 10-ти р. таборів, покарання відбував на Уралі (РФ). Звільн. 1947. 4 лютого 1949 зно­ву за­­арешт., висланий у м. Єнісейськ (Краснояр. край, РФ), де пере­бував до 1954. Реабіліт. 1955. Автор романів «Боротьба» (про викриття «контрреволюції» в Україні; ж. «Життя й революція», 1932), «На фронті ста­лися зміни» (про події 1-ї світ. вій­ни; К., 1935; 1959; рос. перекл. – Москва, 1959), «Терен на шляху» (К., 1959; 1965; 1975; Л., 1980; рос. перекл. – Мос­ква, 1960), «Поет під час облоги» (оби­два – про І. Франка; К., 1980; рос. перекл. – Москва, 1986). Представляв соціол. школу в укр. літературо­знавстві (1930-і рр.); згодом культивував історико-функціонал. підхід з увагою до естет. природи худож. твору, зокрема у монографії «Коцюбинський – художник слова» (К., 1964). Досліджував укр. літ. процес кін. 19 – 1-ї пол. 20 ст., творчість І. Франка, М. Коцюбинського, Ю. Яновського, Л. Смі­лянського, П. Тичини, І. Сенчен­ка, а також М. Шолохова, М. Ос­тровського. Написав передмови до «Антології українського оповідання» (К., 1960), видань творів І. Франка, С. Руданського, М. Коцюбинського, Л. Глібова. Один з авторів та відп. ред. «Історії української літератури» (у 8-ми т., т. 5, 1969); ред. «Зібран­ня творів» І. Франка (у 50-ти т., т. 3, 1976; т. 15, 18, обидва – 1978; т. 33, 35, обидва – 1982; т. 41, 1984; усі – Київ).

Пр.: Валеріан Підмогильний: Крит. нарис. Х., 1931; Іван Франко: Коротка біографія. К., 1956; Син народу: Життя і творчість Івана Франка. К., 1957; Безсмертний Кобзар. К., 1961; Народу син, народам брат (До 150-річчя Т. Г. Шевченка). К., 1964; Іван Франко: Літ. портрет. К., 1964; «Fata morgana» М. Коцюбинского. Москва, 1964; Іван Франко: Біогр. нарис. К., 1966; Степан Руданський: Літ. портрет. К., 1971.

Літ.: Ставицкий А. Роман о великом писателе // Дружба народов. 1959. № 9; Полетика Ю. Полемізуючи з Ремарком [«На фронті сталися зміни»] // Віт­чизна. 1960. № 4; З порога смерті.

М. П. Бондар

Advertisements
Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Добрі сусіди сім’ї Арсена Арсеновича Каспрука родина професора Ушенка Івана Калістратовича

08102013(015)

Добрі сусіди сім’ї Арсена Каспрука в будинку по вулиці Уманській, 35 – родина професора Івана Калістратовича Ушенка.

З сином Івана Калістратовича Сергієм дружив син Арсена Арсеновича Віктор.

А дружина Арсена Каспрука Наталія Сергіївна Книш, коли вступила в 1946 році на геологічний факультет Київського університету, на першому курсі була студенткою Івана Калістратовича Ушенка.

Він викладав на геологічному факультеті хімію.

 

img221 -

Син Івана Калістратовича – Сергій Іванович Ушенко працював з 1975 до 1978 рік асистентом кінорежисера на кіностудії «Укртелефільм», з 1979 до 1980 року асистентом кінорежисера на «Київнаукфільм», а з 1984 до 1996 директором знімальної групи кіностудії Академії Наук України.

Дружина Івана Калістратовича – Галина Сергіївна Третякова – український вчений-хімік, кандидат хімічних наук. Народилася в 23 березня 1922 році в місті Воронежі – померла 19 листопада 2001 року в Києві.

Ушенко Іван Калістратович — український вчений-хімік, професор, кандидат хімічних наук.

Народився 2 жовтня 1913 року в старовинному українському козацькому містечку Грайвороні Бєлгородської області — помер 25 листопада 2001 року в Києві.

Іван Ушенко був наймолодшим в сім’ї. Ще було два брата. Василь Калістратович був репресований сталінською владою, а Микола Калістратович (1900 — 1953, Львів) працював у 1945—1953 роках доцентом, завідувачем кафедри органічної хімії Львівського медичного інституту.

До революції 1917 року батько Івана Ушенка Калістрат Давидович працював забійником, а потім й майстром на шахті міста Юзівка (тепер Донецьк). Помер в 1933 році під час Голодомору.

Мати Ольга Мусіївна Козій пережила Голодомор завдяки тому, що її сини привозили хоч трішки хліба зі свого мізерного пайка. Вона померла в 1943 році від запалення легенів.

Прадід Мусій Козій був козаком Грайворонської сотні. Був високим, мужнім козаком і дуже любив співати.

Іван Ушенко в 1930 році поступив на хімічний факультет Харківського університету, який закінчив в 1935 році. Після закінчення університету працював під керівництвом академіка А. І. Кіпріянова.

Під час Другої світової війни був в евакуації в місті Уфі, де і захистив кандидатську дисертацію під керівництвом академіка Андрія Івановича Кіпрянова у 1943 році, і відразу ж отримав звання старшого наукового співробітника.

У 1944 році переїздить до Києва, де працював старшим науковим співробітником лабораторії органічного синтезу (1944—1958) Інституту органічної хімії АН УРСР і одночасно на півставки викладав у Київському університеті.

З 1958 року завідував кафедрою хімії Київського торговельно-економічного інституту, а з 1973 року професор хімії цієї ж кафедри в КТЕІ.

Іван Ушенко фарбниками для кіно і фото плівки. Так на цих плівках знімалися фільми «Війна і мир» та «Людина-амфібія».

Одним зі важливих елементів роботи І. К. Ушенка було робота над фарбниками для аеро і космічної плівки.

Іван Калістратович Ушенко один зі співавторів винаходу (разом з науковцями-хіміками Пілюгіним Григорієм Тимофійовичем, Шелест Валентиною Василівною і Чернюком Ігорем Никаноровичем) «Способу отримання фосфонієвих солей похідних 2-метилхіноліну».

Іван Калістратович Ушенко був автором численних авторських свідоцтва (більше 60) в галузі кіно- і фото плівки.

Похований на Байковому кладовищі в листопаді 2001 року.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Привітання Арсену Каспруку з 60-річчям в газеті «Літературна Україна»

1 img953

Привітання Арсену Каспруку з 60-річчям в газеті «Літературна Україна». Автор друг Арсена Каспрука літературознавець Петро Іванов. Березень 1979 року.

ПЕТРО ІВАНОВ

Петро Федорович Іванов  ( 23 жовтня 1921, селище Велика Вергунка, нині у складі міста Луганськ – помер 6 липня 1997 року)

Український літературознавець, поет, перекладач. Кандидат філологічних наук (1956). Батько українського кіноактора Сергія Іванова.

Учасник радянсько-німецької війни. Нагороджено орденами та медалями.

1952 року закінчив Київський університет. Викладав у Київському університеті. Був на партійній роботі. У 1966–1981 роках — співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР. У 1981–1988 роках працював у видавництві «Дніпро».

Друкувався з 1938 року.

Збірки віршів:

«Моя анкетна відповідь» (1962).

«Казка про ключі» (1963).

«Травнева напруга» (1966).

«Єдиний вимір» (1969).

«Срібна траса» (1975).

«Колиска материнських рук» (1989).

Лірика Іванова — переважно медитативна. Він розмірковує про буття, моральні виміри людських взаємин. Лейтмотивом творчості поета проходить тема пам’яті минулої війни.

Опублікував низку статей з питань розвитку української літератури, зокрема поезії.

Переклав окремі вірші Олександра Пушкіна, Олександра Блока, Леоніда Мартинова.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Привітання з 60-річчям Арсену Каспруку від його однокурсника і доброго товариша літературознавця Анатолія Ковтуненка

11092016 - Копія

Останні 5 років свого життя, з 1 червня 1977 до 10 листопада 1982 року, Арсен Арсенович Каспрук жив в Академмістечку на вулиці Доброхотова 11, кв. 24.

Він любив цей район. Адже досить швидко автобусом можна було доїхати до Біличанського лісу, а від станції Святошин всього декілька зупинок електричною до станції Ірпінь. Де Арсен Каспрук часто працював в Будинку творчості письменників.

img362

img056

На фотографії: зліва на право Арсен Каспрук і Анатолій Ковтуненко.

Київ. Аскольдова могила, 1979 рік.

Анатолій Олександрович Ковтуненко жив в Академмістечку на вулиці Доброхотова, 4. Влітку 1992 року він з дружиною поїхав до Баку до свого фронтового друга. Там раптово помер. Поховали його в Баку, оскільки перевезти його тіло до Києва було неможливо.

Анатолій Олександрович Ковтуненко (22. 07. 1920, селище  Жовта Ріка, нині м. Жовті Води Дніпроп. обл. – 05. 10. 1992, Баку) – літературознавець. Канд. філол. н. (1958). Учасник 2-ї світ. війни. Бойові нагороди. Закін. Об’єдн. укр. ун-т (1942, м. Кзил-Орда, Казахстан). 1947–54 – викл., зав. відділу укр. мови та літ-ри Глухів. учит. ін-ту (Сум. обл.); 1956–81 – співроб. Ін-ту літ-ри АН УРСР (Київ).

Досліджував історію укр. літ-ри, творчість П. Панча. Спільно із В. Власенком видав пр. «Робітничий клас в українській радянській прозі 20–30-х рр.» (1960), «Людина і труд: тема соціалістичної праці в українській радянській прозі» (1964), «Володар світу» (1965). Автор монографій «Література дружби та єднання» (1972), «Етапи великого шляху. Керівна роль КПРС у становленні і розвитку української радянської літератури» (1978), «На передових рубежах епохи: Керівна роль КПРС у розвитку української радянської літератури 1941–77» (1979); розділів у кн. «Історія української радянської літератури» (1957; 1964), «Історія української літератури» (у 8-ми т., 1970, т. 6; 1971, т. 7), «Історія української літератури» (1988, у 2-х т.). Підготував передмову та примітки до повісті «В степах» С. Божка (1986). Усі зазначені книги опубл. у Києві.

М. В. Мезенцева

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Батько дружини Арсена Каспрука – Сергій Іванович Книш

9

Батько дружини Арсена Каспрука Наталі Сергіївни – учасник Першої світової війни Сергій Іванович Книш (1892- 15 травня 1957 року).

На фотографії Сергій Книш під час навчання в Києві з 13 липня 1916 року до 24 лютого 1917 року у Фельдшерській Школі для підготовки нижніх чинів на звання військового фельдшера у військовий час.

Яка була відкрита при Лікарсько-Наглядовому Відділі 57-Тилового Евакуаційного Пункту, згідно припису Начальника Київського Окружного Військово-Санітарного Управління на театрі військових дій від 28 Травня 1916 року.

Сергій Іванович Книш отримав свідоцтво під номером 19482, що він, учень фельдшерського 277 піхотного запасного полку, навчаючись фельдшерській справі за скороченою програмою протягом шести місяців, витримав випробування на звання військового фельдшера.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Арсен Каспрук. Поема Івана Франка «Легенда про святого Маріна»

Арсен Каспрук

Арсен Арсенович Каспрук

8 ІІІ 1919 – 10 ХІ 1982

Український письменник, літературознавець і поет.

Дослідник класичної української поезії. Творчості Івана Франка, Лесі Українки, Павла Грабовського, Якова Щоголева, Олени Пчілки, Уляни Кравченко, Агатангела Кримського, Володимира Самійленка, Івана Манжури, Пантелеймона Куліша, Бориса Грінченка.

Автор досліджень «Яків Щоголів. Нарис життя і творчості» (К., 1958); «Леся Українка. Літературний портрет» (К., 1958); «Леся Українка. Літературний портрет» (К., 1963) (друге перероблене і доповнене видання); «Філософські поеми Івана Франка» (К., 1965); «Українська поема кінця XIX- початку ХХ ст. Ідеї, теми, проблеми жанру» (К., 1973), «Іван Франко. Життєвий і творчий шлях» (К., 1983) (у співавторстві з І. І. Бассом).

А також неопублікованих праць «Павло Грабовський – поет-громадянин», «Українська класична поема: жанри, класифікація і різновиди», «Поетичний простір Івана Франка» та збірки поезій «Виднокола», які розміщені на нашому сайті.

На сайті ви можете знайти усі ці дослідження, а також (набравши в пошуку) статті Арсена Каспрука «Лірична драма «Зів’яле листя» та її відгомін у поезії», «Шляхи філософської поеми», Від «Енеїди» до «Мойсея» (Деякі питання розвитку жанру української дожовтневої поеми), «Поема в сучасному літературознавстві», «Ранні поеми Івана Франка», «Жанр притчі в поезії Івана Франка», «Жмуток до «Зів’ялого   листя» Івана Франка», «Жанри лірики Івана Франка»,  «Особливості ліро-епічної та епічної поезії Івана Франка», які випередили свій час, і були частиною задуманої дослідником монографії «Українська класична поема: жанри, класифікація і різновиди».

1 Obklad

Арсен Каспрук

Поема Івана Франка «Легенда про святого Маріна»

Сант Марін

 Ницість, моральну потворність представників експлуататорського світу і моральну чистоту, високу гуманність людей з народу показує І. Франко в поемах «Легенда про святого Маріна», «Притча про гадюку», «Бідний Генріх» та інших.
Примітно, що фабулу для поеми «Легенда про святого Маріна» (1897—1914) І. Франко взяв з релігійного джерела, так званого Сокальського рукопису початку XVIII століття31. У ньому розповідається, що якийсь вдівець, міщанин Євгеній, бажаючи «спасти душу», вирішив постригтися в ченці. Дочка теж забажала порвати з «грішним світом». Роздавши майно бідним, вони пішли в монастир. Відтак дівчина, яку звали Мариною, постриглась у ченці як син Євгенія, приховавши свою стать. За якийсь час батько помер, а чернець Маринус залишився в монастирі. Одного разу ігумен послав його з трьома ченцями До господарства, яке належало монастиреві і знаходилось далеко від обителі.
Як водилося, на півдорозі до господарства ченці заночували у знайомого господаря. А на той час дочка господаря була у інтимних стосунках з солдатом. І солдат намовив її, якщо завагітніє, хай скаже, що виною цього чернець Маринус.
Оскільки дочка справді завагітніла, батько її поскаржився ігуменові, Маринус «зізнався» в провині і його вигнали з монастиря. Він далеко не пішов, оселився біля

_____________________

31 Див.: І. Франк о, Пам’ятки українсько-руської мови і літератури, т. 6, Львів, 1910, стор. 288-293.

 173

брами, де жив спочатку сам, а потім з дитям, яке йому приніс батько нібито ним збавленої дівчини.
Три роки жив під брамою Маринус з хлопчиком, потім йому дозволили повернутись у монастир, де він виконував найчорнішу роботу. Та як незабаром помер — із зачудованням довідались ченці і ігумен, що це не мужчина, а жінка.
Ігумен просив у бога прощення за вчинену ним із незнання несправедливість, плакав батько дівчини, і вона сама благала прощення у бога біля могили святої Марини.
Розглядаючи поему І. Франка «Легенда про святого Маріна», бачимо, що поет змінив основні лінії сюжету легенди. По-перше, в поемі уточнюється місце і час дії. Місце — Вірменія, час — походи персів проти вірмен. По- друге, батько і дочка, які потрапили до чоловічого монастиря, в поемі не багаті міщани (як у першоджерелі), що шукають спасіння душі, а поранені воїни. Притому батько від ран помирає одразу, а дочка, що потрапила до монастиря разом з батьком у чоловічому одязі, стає ченцем Маріном внаслідок безвихідного становища.
Цікава деталь, яка цілком міняє характеристику образу. В першоджерелі дівчина, яка накидає Маріну своє дитя,— дитина звичайного селянина, випадково обдурена перехожим солдатом. В поемі ж І. Франка це розбещена дочка багатого корчмаря (християнина, підкреслює письменник), яка тонко веде гру, заходить до монастиря на молитву, виходить на прогулянки біля монастиря,— все це вона робить, щоб її афера мала вигляд правдоподібності.
Характерний ще один момент. У першоджерелі Маринус одразу зізнається в своїй уявній провині. В поемі ж Франка — Марін двічі говорить (у різний час): «Я не винен». А у зв’язку з цим дії ігумена, що проганяє Маріна, в першоджерелі пояснюються незнанням, а в поемі виглядають як егоїстична сваволя високопоставленого представника клерикальної ієрархії.

174

Різні і завершальні, так би мовити, штрихи у змалюванні образу батька дівчини, яка підкинула Маріну дитину у рукописі Сокальського монастиря, як уже згадувалося, батько розкаюється, що звинуватив невинну Марину. В поемі ж корчмар, що прибув за викликом ігумена до монастиря з дочкою Вів’яною, яка від несподіванки померла, не відчуває гризоти сумління. Навпаки, він гримає на ігумена, що потурбував його, а мертву дочку велить закопати в одній ямі з Мариною.
Як бачимо, І. Франко грунтовно і цілеспрямовано попрацював над сюжетом поеми. Сюжет як синтезуюча категорія, як «історія росту чи організації того чи іншого характеру» (Максим Горький) завжди глибоко цікавив І. Франка. Навіть узявши, умовно кажучи, майже «готовий сюжет», як у «Легенді про святого Маріна», поет серйозно опрацював його. Він надав сюжетові стрункішого вигляду, глибше вмотивував вчинки і дії персонажів, відкинув зайві з погляду цілеспрямованості твору подробиці, поставив важливі соціальні і психологічні акценти, «очистив» сюжет від зайвих антиреалістичних нашарувань.
Внаслідок цього головний позитивний образ твору, та й решта образів, набрав, порівняно з першоджерелом, зовсім іншого соціального забарвлення і художнього значення.
Якщо в тексті рукопису Сокальського монастиря підкреслюється благочестя, смиренність, відданість Маринуса богові і релігійним приписам, то у творі І. Франка показано велику, безмежну людяність беззахисної дівчини-сироти Марини, що в ім’я врятування життя чужої дитини, від якої відреклась рідна мати повія Вів’яна, бере на себе сором і ганьбу, бідування і страждання.
Завдяки сюжетним «поворотам», «деталізації» і «уточненням» образи ігумена монастиря, батька дівчини, що підкинула Маріну своє дитя, та й самої дівчини (Вів’я ни) перетворюються з позитивних (у першоджерелі) в

175

різко негативні у поемі І. Франка, а гостро новелістичний, але соціально нейтральний, навіть з релігійним змістом сюжет давнього рукопису — на твір із виразною антибуржуазною, антиклерикальною тенденцією.

Каспрук Арсен. Українська поема кінця ХІХ – початку ХХ століття. — Київ, Видавництво «Наукова думка», 1973. — С 173-176.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Арсен Каспрук. Поезія Михайла Старицького

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

Арсен Каспрук

Арсен Арсенович Каспрук

8 ІІІ 1919 – 10 ХІ 1982

Український письменник, літературознавець і поет.

Дослідник класичної української поезії. Творчості Івана Франка, Лесі Українки, Павла Грабовського, Якова Щоголева, Олени Пчілки, Уляни Кравченко, Агатангела Кримського, Володимира Самійленка, Івана Манжури, Пантелеймона Куліша, Бориса Грінченка.

Автор досліджень «Яків Щоголів. Нарис життя і творчості» (К., 1958); «Леся Українка. Літературний портрет» (К., 1958); «Леся Українка. Літературний портрет» (К., 1963) (друге перероблене і доповнене видання); «Філософські поеми Івана Франка» (К., 1965); «Українська поема кінця XIX- початку ХХ ст. Ідеї, теми, проблеми жанру» (К., 1973), «Іван Франко. Життєвий і творчий шлях» (К., 1983) (у співавторстві з І. І. Бассом).

А також неопублікованих праць «Павло Грабовський – поет-громадянин», «Українська класична поема: жанри, класифікація і різновиди», «Поетичний простір Івана Франка» та збірки поезій «Виднокола», які розміщені на нашому сайті.

На сайті ви можете знайти усі ці дослідження, а також (набравши в пошуку) статті Арсена Каспрука «Лірична драма «Зів’яле листя» та її відгомін у поезії», «Шляхи філософської поеми», Від «Енеїди» до «Мойсея» (Деякі питання розвитку жанру української дожовтневої поеми), «Поема в сучасному літературознавстві», «Ранні поеми Івана Франка», «Жанр притчі в поезії Івана Франка», «Жмуток до «Зів’ялого   листя» Івана Франка», «Жанри лірики Івана Франка»,  «Особливості ліро-епічної та епічної поезії Івана Франка», які випередили свій час, і були частиною задуманої дослідником монографії «Українська класична поема: жанри, класифікація і різновиди».

Історія української літератури у восьми томах. Том четвертий. Книга друга. Поезія 70-90 років ХІХ ст. 

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:

Б. С. БУРЯК, О. Є. ЗАСЕНКО (заступник голови), С. Д. ЗУБКОВ, Є. П. КИРИЛЮК (голова), П. Й. КОЛЕСНИК, С. А. КРИЖАНІВСЬКИЙ (заступник голови), Л. Є. МАХНОВЕЦЬ, Л. М. НОВИЧЕНКО, М. Й. СИРОТЮК, Є. С. ШАБЛІОВСЬКИЙ, М. 3. ШАМОТА

«НАУКОВА ДУМКА»

Київ – 1969

АВТОРИ КНИГИ:
О. Є. ЗАСЕНКО, Н. Л. КАЛЕНИЧЕНКО,
А. А. КАСПРУК, М. Є. СИВАЧЕНКО,
О. Ф. СТАВИЦЬКИЙ, Л. Ф. СТЕЦЕНКО
ВІДПОВІДАЛЬНИЙ РЕДАКТОР
О. Є. ЗАСЕНКО

К И ї В – 1 9 6 9

Розділ “Поезія” написав Арсен Каспрук

МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ

Михайло Старицький

Магістральні шляхи розвитку української поезії 70—90-х років, її ідейний та естетичний рівень визначила творчість І. Франка. Історичний розвиток українського народу, його боротьба за соціальне і національне визволення знайшли художнє відображення в творах багатьох талановитих поетів. Серед них М. Старицький, Я. Щоголев, І. Манжура, В. Самійленко зробили дуже вагомий внесок у розвиток поетичної думки на Україні і по праву стали класиками нашої літератури.
Одним з перших плідне виступив у 70—90-і роки М. П. Старицький. Він видає переклади «Казки Андерсена» (1873), «Байки Крилова» (1874), «Пісня про купця Калашникова» М. Лермонтова (1875), збірку переспівів «Сербські народні думи й пісні» (1876), оригінальні поезії «З давнього зшитку. Пісні та думи» (1881 та 1883).
М. Старицький розпочав свою поетичну творчість з перекладів Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Жуковського, Огарьова, Нікітіна. Найулюбленішим його поетом був Некрасов, муза «гніву і печалі» якого співзвучна настроям українського поета. Продовжуючи реалістичні традиції поезії Шевченка і Некрасова, М. Старицький виступив від імені передового всеросійського інтелігента, що відчував себе часткою народу і намагався служити своїм поетичним словом боротьбі за його соціальне і національне визволення.
Під впливом ідей російських шістдесятників, творчості Шевченка і Некрасова М. Старицький виробив цілком ясний погляд на завдання мистецтва, на роль поета в житті народу. Митець в уяві М. Старицького — це мужній і непохитний борець за народне щастя, сіяч правди і соціальної справедливості, захисник знедолених і кривджених капіталістичним ладом.

205

Темі — митець і його роль у суспільстві М. Старицький присвятив ряд віршів — «Коли засну навіки» (1877), «До М. Лисенка» (1882), «Поету» («Як ніч, насовується туча» — 1882), «Хай тепера рида в мене кобза сумна» (1895), «Ой знущались з мого слова» (1903), вірші, присвячені Шевченкові, та ін. Так, у вірші «Поету» («Як ніч, насовується туча») М. Старицький порівнює митця з човнярем, що на хисткому човні в горобину ніч бореться з навісною бурею. Автор полемізує з представниками «чистого мистецтва», що втікали від «гармидеру і турбот» життя, замикалися у вимріяному нереальному світі, оспівували власні муки і сльози.
Поет картає боязких і слабодухих, закликає митців сміливо йти у вир життя, у розпал бою:

Не бійся вражої наруги;
З святим вогнем іди туди,
Де панування скрути, туги
Та віковічної біди…
Співай, ридай і будь готовий
Замість лаврового — терновий
Вінець узяти на чоло;
Нехай роздавить тебе зло,—
Але що смерть?.. Хвилинна страта,
А далі — слава голосна…1

Доля митця, захисника народу в умовах царизму, капіталістичного ладу була важкою — і., це відзначає М. Старицький в багатьох віршах. Бути справжнім поетом — це значить стати на «шлях тернистий і трудний», говорить М. Старицький у вірші «Хай тепера рида в мене кобза сумна». Проте цей обов’язок «скликати до борні за нещасних братів» все нових і нових борців — почесний і славний. І лише той митець переживе себе, здобуде пам’ять у народі, який віддасть на служіння народним інтересам всі свої сили, здібності і навіть саме життя.
Громадянська лірика займає основне місце в поетичній спадщині М. Старицького. Показ гіркого життя трудящих, уславлення революційної боротьби і борців за народне щастя — ось головний зміст цієї лірики.
Народне горе, страждання і поневіряння працюючих постають з віршів М. Старицького «Весна» («Весна іде. Сніги чорніють»), «Край коминка», «Швачка», «Сумно і тьмяно. У вікна заплакані», «Ночі темряві з завірюхами» та ін. Голод, хвороби, гніт і прини-
_____________________________________________
1 Михайло Старицький, Твори у восьми томах, т. 1, Держлітвидав України, К., 1963, стор. 120. Далі цитати з творів М. Старицького подаються за цим виданням.

206

ження — ось умови, в яких перебувають трудівники міста і села. Серце поета повне вболівання і глибокого співчуття до них. І перо його малює одну за одною моторошні картини: ідуть зморені, виснажені голодом селянки (вірш «Весна»); вигибла худоба, пошесть забрали чоловіків: мати і дочка босі, в латаних свитках бредуть у березневу стужу по багнистому шляху; прийшли в місто, ждуть, що хтось найме на роботу:

Кругом розкішне та прекрасне,
Убране, мовби на святках,
Гуляє панство, зустрічає
Собі на втіхоньку весну…
Хто ж вас, дівчатка, привітає?
Хто пустить на ніч? Чи без сну
Й без хліба вам отут стояти?

Та ситим, розбещеним панам нема діла до горя трудівників, непотрібні їхні робочі руки.
Продовжує цю тему поет у вірші «Швачка», в одній з кращих ліричних поезій про людей праці. В невеличкому, лише на чотири строфи вірші автор створив яскравий образ трудівниці-швачки, немовби опромінений великим сердечним теплом авторського співчуття і любові:

Нахилилась голівонька,
Пасмо звисло на щоці…
І мелька невпинно голка
У худесенькій руці.

Шитво панське на коліні,
Каганець і світ дньовий…
І тремтять легкі сутіні
З-під темрявих, довгих вій.

Глухий кашель серед ночі,
Вітру стогін під вікном…
І червоні завжди очі,
Неспочиті й разу сном.

Спина, зігнута в роботі,
На спині брудний платок…
Не смачний, мабуть, голоті
Загорьований шматок!

Образ робітниці поет змалював так виразно, сказати б, скульптурно, що він надовго запам’ятовується читачеві, збуджує в його душі ненависть до ладу, що так нівечить і принижує трудящу молодь.
Про важку долю дівчинки-сирітки говорить М. Старицький у вірші «Сумно і тьмяно. У вікна заплакані». Не менш трагічні

207

і сумні картини відтворює поет у вірші «Край коминка», де змальовується крайня бідність і голодне життя вдови і її дрібних дітей, що в напіврозваленій хатині не мають ні постелі, ні тепла, ні шматка хліба.
Як контраст до зображених картин народного бідування у вірші «Учта» М. Старицький зображує бенкет пересичених панів, що їдять і п’ють, «аж похилилися кряжі», в той час як голодний люд сидить «без хліба, солі в своїх нетоплених хлівах». Тому поет з таким гнівом і обуренням викриває трубадурів капіталізму (вірш «Редакторові»), які брехливо твердять про прихильність народу до існуючого ладу, готовність віддати за нього «і голову, й останній шаг, і труд».
М. Старицький не лише бачив страждання народу, викривав його поневолювачів, а й вірив у краще майбутнє, прославляв борців за щастя трудящих. У вірші «До молоді» (1876) поет висловлює надію, що молоде покоління віддасть свої сили боротьбі за волю знедоленого люду. В поезії «У пишному салоні» (1882) він висловлює глибоку симпатію до революційної молоді, свою солідарність з нею.
Як людей великої мужності, стійкості і моральної чистоти малює поет борців за свободу народу, рідного краю («Дочка Ієфая», «Борцю» та ін.). Прототипами ліричних героїв цих віршів для М. Старицького були революційні народники.
З наростанням революційної ситуації в Росії і на Україні 1905 р. в поезії М. Старицького ще більше міцніють волелюбні настрої. Він з любов’ю й співчуттям розповідає про героїв-революціонерів, що свідомо йдуть на жертви і приймають муки за щастя народу («Зустріч» — 1902).
Особливо яскраво настрої революційного піднесення відображені у віршах М. Старицького, написаних напередодні першої народної революції в Росії. У вірші «Борвій» (1902), що перегукується з славнозвісною «Піснею про Буревісника» Максима Горького, М. Старицький висловлює думку, що революційна хвиля змете визиск і експлуатацію старого світу, очистить повітря, а слідом за цим засяє сонце правди й волі.
Уславленням революційної мужності борців, що «серед темниць, серед снігів» терплять муки й злигодні, вірою, що скоро заграють промені зорі й будуть поставлені «правді вівтарі», пройнятий вірш «Добраніч» (1903).
Багато поезій присвятив М. Старицький оспівуванню України, її чудовій природі і працьовитим людям. І якщо у вірші «За лихими владарями» (1876) він дещо ідеалізовано змальовує минуле України, то в більшості поезій на цю тему («До України» — 1883, «В грудях вогонь, холодне повівання» — 1878 та ін.)

208

поет з глибоким вболіванням говорить про тяжку долю трудівників, селян і міської бідноти, підкреслює, що пани чужі й «свої торгують нею радо». У вірші «До України» М. Старицький висловлює любов саме до знедоленого і окраденого трудового люду України:

Як я люблю безрадісно тебе,
Народе мій, убожеством прибитий,
Знеможений і темністю сповитий,
Що вже забув і поважать себе.

Ці рядки глибоким ліризмом, великою емоційною силою нагадують рядки подібного ж змісту з пролога до геніального «Мойсея» І. Франка.
Що М. Старицький вірно розумів соціальні відносини на Україні в минулому, свідчить також історична романтична поема «Моrituri» (1903). Сюжет її розгортається на тлі подій визвольної війни українського народу проти пансько-польських загарбників (1648—1654), у ній, зокрема, зображено битву під Берестечком 1651 р.
Поет натхненно возвеличує героїчний подвиг українського козацтва, що стояло насмерть у боротьбі проти жорстокого ворога. Яскраві батальні картини, показ мудрості і самовідданості козацьких ватажків Богуна, Чарноти, Кривоноса, а особливо Джеджалія, що очолював групу безстрашних воїнів, які прикривали відступ оточених військ, змалювання масового подвигу народу — надають поемі високого драматичного напруження, героїчного звучання і ставлять цей твір у ряд кращих ліро-епічних поем української дожовтневої літератури. М. Старицький не ідеалізує історичного минулого, показує, що серед козацької старшини були зрадники, які продавали інтереси народу «за биті таляри, за села та млини», «за ласощі панські».
Оспівуючи свій народ, Україну, поет завжди думками ширяв «над обдертими селами», бажав надихнути трудівників на боротьбу за краще життя, проти гнобителів.
Значне місце в поезії М. Старицького посідає тема єднання слов’янських народів. Боротьба південних слов’ян проти турецького гніту, російсько-турецька війна 1877—1878 рр. викликали широку хвилю патріотичного піднесення слов’янських народів. Ці події стали темою ряду високопоетичних творів М. Старицького.
У поезіях «До слов’ян», «До Дунаю», «До броні», «Смерть слов’янина» та інших М. Старицький підносить ідеї боротьби слов’янських народів за своє національне визволення і незалежність, закликає слов’ян до братерства і дружби. Слідом за Шевченком поет підкреслює, що споконвічними ворогами слов’ян

209

були магнати і єзуїти, які сіяли чвари та недовір’я, що історична доля слов’ян спільна і їм необхідно об’єднатись у боротьбі проти чужих і своїх поневолювачів. Поезії слов’янського циклу свідчили про правильне розуміння М. Старицьким історичного процесу, про його інтернаціоналістські погляди.
У поетичній спадщині М. Старицького є чимало пейзажної, а також інтимної лірики. Проте тут майже не знаходимо чистого ґатунку пейзажних або любовних віршів. Так, у вірші «Весна», зображуючи відродження природи, поет малює життя дітей багатіїв і дітей бідняків. На одному полюсі — достатки, пишнота, радість життя, а на другому — злидні, голод і сльози.
Про життя «скорбного народу», про сльози і горе говорить М. Старицький і в таких віршах, як «Зорі, зорі, ясні очі», «Зіходить місяць, гаснуть зорі» та ін., де, здавалося б, йдеться лише про красу природи та інтимні переживання поета. Ці поезії перейняті глибоким співчуттям до трудящих жінок, яких нелюдські умови капіталістичного ладу позбавили особистого щастя.
Знаменно, що в одній з кращих ліричних поезій — «Виклик» («Ніч яка, господи, місячна, зоряна») М. Старицький оспівує кохання молодих трудівників, які вміють цінувати високе почуття любові й вірності. Поет з огидою й гнівом картає представників імущих класів, їх розбещеність і моральну ницість («Місто спить. Млою густою повиті»).
Вірші циклу «Монологи про кохання» (1900) відзначаються гуманістичним трактуванням теми, філософською глибиною. Поет засуджує опошлення високого почуття кохання, гендлярський підхід до інтимних людських відносин, що процвітає серед багатіїв.
Висока художня майстерність поезій М. Старицького про любов, глибокий, благородний зміст зумовили їх популярність у народі. Багато віршів цього плану покладені на музику і співаються як народні пісні («Виклик», «Туман хвилями лягає» та ін.).

210

В деяких поезіях Старицького («Тяжко, важко по світу нудитись» — 1879, «Де мені подітись з лютою нудьгою» — 1879, «І знов нудьга», «Останні сили дарма трачу», «Всьому кінець… надії вже нема» — 1903) відбилися складні переживання поета. В них відображена скорбота митця-громадянина, невдоволеного тогочасною соціальною дійсністю, людини-борця, демократа, що бажав волі й щастя своєму і всім іншим народам, але не бачив конкретних шляхів до їх визволення. Вірші ці були свідченням певних суперечностей у світогляді М. Старицького, які пояснювались тим, що, бажаючи бачити світ перетвореним і оновленим, він орієнтувався не на революційний народ — робітників і селян, а на демократичну інтелігенцію, на «мислячі особи». Не бачачи здійснення своїх ідеалів в умовах тяжкого соціального і національного гніту, поет іноді впадає у смуток, безнадію, зневіру. Проте такі настрої не були визначальними для творчості поета, яка у своїй основі оптимістична, сповнена духом боротьби і незламності.
Це і визначило провідний пафос поезії М. Старицького, її закличний тон, ораторські, агітаційні інтонації багатьох віршів, що мали своїм завданням будити живу думку, створювати настрій нескореності долі, прагнення боротися за новий світ, вільний від гніту й сваволі.
Розширюючи тематичні й жанрові обрії української поезії, дбаючи про її змістове та ідейне багатство, М. Старицький багато зробив для поповнення словникового складу української мови. Поет намагався уникати шаблону, народностилістичної орнаментації, стертих образів. Він прагнув для висловлення поетичної думки знайти щоразу новий образ, живе, сильне, емоційно забарвлене слово. На основі глибокого знання української народної мови і законів словотворення М. Старицький збагачував словниковий фонд власними словами. Велика частина їх ввійшла в літературну мову і міцно прижилася (мрія, байдужість, недбальці, страдниця, чарівливий, дочасовий, байдуже та ін.). У той же час ряд створених Старицьким слів не набув визнання в літературній мові. Проте загалом творча новаторська праця поета в збагаченні української літературної мови мала прогресивне значення і належно оцінена в розвитку української культури і літератури.
Видатну роль відіграли в історії української поезії переклади М. Старицького.
Перекладаючи твори російської і світової класики, М. Старицький виступав як новатор. Він намагався представити того чи іншого автора найвидатнішими творами, прагнув якнайповніше і найточніше передати зміст і художні особливості обраного для

211

перекладу твору, зберігаючи його розмір, образну систему тощо. Це, наприклад, добре видно на перекладах поезії О. Пушкіна. М. Старицький рішуче спростував традицію стилізувати Пушкіна під бурлеск чи український фольклор, як це робили його попередники (П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Л. Боровиковський та ін.).
Перекладаючи твори Пушкіна, Старицький прагнув зберегти особливості оригіналу, передати красу і привабливість пушкінського стилю. В перекладах «Елегія» («Я перебув свої бажання»), «Надгробник», «Чи я по торжищах блукаю», «В’язень», «Зимовий вечір», «Село» М. Старицькому значною мірою вдалося цього домогтися. І хоч М. Старицький не зміг ще досягнути бажаної точності у відтворенні змісту й форми поетичного слова Пушкіна, все ж його переклади творів великого поета були значним кроком у розвитку українського перекладацького мистецтва.
Значний інтерес виявив М. Старицький до поезії М. Лермонтова. Він переклав понад тридцять його творів, зокрема «Пророк», «Парус», «Ой виходжу сам я на дорогу», «Пісня про купця Калашникова», «Демон» та ін. І тут М. Старицький намагався дотримуватись духу й стилю оригіналу, що йому здебільшого вдавалось.
Особливе місце в перекладацькій спадщині М. Старицького належить творам М. Некрасова, його найулюбленішого поета. У творчості Некрасова М. Старицькому імпонували глибока ідейність, демократизм, пафос громадянської мужності, любов до простого народу, пристрасне вболівання за його долю, віра в перемогу народу над гнобителями. Пропагуючи творчість Некрасова серед українських читачів, зокрема на західноукраїнських землях, М. Старицький друкував не лише свої переклади, а й статті про російського поета. Так, у львівському журналі «Правда» за 1874 р. поряд з перекладами з Некрасова надрукована стаття Старицького, в якій він з великою шаною говорив про вплив великого поета на російську і українську молодь 50—60-х років.
Перекладаючи твори Некрасова («Мороз», «Пророк», «Муза», «Прощай», «Невижата нива», «Думи при вельможному ганку», «Поету», «Мати», «Що не рік» та ін.) під впливом реалістичної манери російського поета, ідейного багатства його творів М. Старицький зростав і сам як поет-демократ, захисник трудового народу.
Велику культурно-громадську і художню вагу мають також переклади М. Старицького з південнослов’янського епосу — «Сербські народні думи і пісні». Перша частина цієї великої об-

212

сягом і складної технікою перекладу праці вийшла 1876 р. Друга і третя частини (побутові, жіночі та обрядові пісні) не побачили світу в зв’язку з утисками царської цензури після Емського указу. Лише частково вони з’явилися в збірниках «З давнього зшитку. Пісні і думи» (1881—1883). Передаючи дух сербського народного військового епосу, ніжність і емоційність жіночих пісень, своєрідний колорит побутових віршів, М. Старицький намагався відтворити і художню форму цих творів, систему образів і особливості стилю. Ці переклади не лише знайомили українських читачів з багатством народної поезії сербів, а й сприяли зближенню, культурному взаємозбагаченню братніх слов’янських народів.
Дещо іншого характеру були переклади байок І. Крилова, що їх видав М. Старицький 1874 р. під назвою «Байки (по Кирилову) М. Старицького». Тут український поет пішов шляхом творчих переробок великого російського байкаря, надаючи їм українського національного колориту, а іноді й ширшого громадського класового звучання («Вовки та вівці», «Собача приязнь» та ін.).
Здійснені М. Старицьким переклади байок Крилова були не лише популяризацією творів славетного поета, а й певним етапом у розвитку жанру байки в українській дожовтневій літературі. Перекладав М. Старицький також поезії В. Жуковського, І. Нікітіна, С. Надсона, М. Огарьова та ін.
Неабиякий знавець європейських мов, зокрема англійської та німецької, М. Старицький зробив багато, щоб донести до українського читача чимало видатних зразків німецької, англійської, французької поезії. Він перекладав твори Байрона, Гюго, Гейне та ін. На особливу увагу заслуговує його переклад трагедії Шекспіра «Гамлет», виданий 1882 р. Українська літературна практика ще не мала в той час подібних прикладів. М. Старицький все ж відважився взятися за таку складну працю і виконав її не без успіху, незважаючи на утиски цензури та глузування й цькування з боку реакційної преси.
Чимало переклав М. Старицький з польських поетів — А. Міцкевича та В. Сирокомлі, особливо з останнього. Переклади ці зустріли прихильне схвалення в колах прогресивної польської громадськості.
Культурно-історичне значення поетичної спадщини М. Старицького для розвитку української літератури велике. Невтомний трудівник на ниві українського слова, «він був першим із тих, кому доводилось проламувати псевдошевченківські шаблони і виводити нашу поезію на ширший шлях творчості» (Франко), знаходити нові слова і нові образи, збагачувати українську літературу

213

надбанням світової класики. Своєю плідною багатогранною діяльністю він дав гідний для наслідування приклад самовідданого служіння народові.
Поетична спадщина М. Старицького по праву ввійшла дорогоцінним внеском в золотий фонд української дожовтневої літературної класики.

Історія української літератури у восьми томах. Том четвертий. Книга друга. Поезія 70-90 років ХІХ ст.  стор.205-214. 1969 рік

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар