Арсен Каспрук. Українська поема кінця ХІХ – початку ХХ століття. Філософські поеми Івана Франка 1

Арсен Арсенович Каспрук

8 ІІІ 1919 – 10 ХІ 1982

Український письменник, літературознавець і поет.

Дослідник класичної української поезії. Творчості Івана Франка, Лесі Українки, Павла Грабовського, Якова Щоголева, Олени Пчілки, Уляни Кравченко, Агатангела Кримського, Володимира Самійленка, Івана Манжури, Пантелеймона Куліша, Бориса Грінченка.

Автор досліджень «Яків Щоголів. Нарис життя і творчості» (К., 1958); «Леся Українка. Літературний портрет» (К., 1958); «Леся Українка. Літературний портрет» (К., 1963) (друге перероблене і доповнене видання); «Філософські поеми Івана Франка» (К., 1965); «Українська поема кінця XIX- початку ХХ ст. Ідеї, теми, проблеми жанру» (К., 1973), «Іван Франко. Життєвий і творчий шлях» (К., 1983) (у співавторстві з І. І. Бассом).

А також неопублікованих праць «Павло Грабовський – поет-громадянин», «Українська класична поема: жанри, класифікація і різновиди», «Поетичний простір Івана Франка» та збірки поезій «Виднокола», які розміщені на нашому сайті.

На сайті ви можете знайти усі ці дослідження, а також (набравши в пошуку) статті Арсена Каспрука «Лірична драма «Зів’яле листя» та її відгомін у поезії», «Шляхи філософської поеми», Від «Енеїди» до «Мойсея» (Деякі питання розвитку жанру української дожовтневої поеми), «Поема в сучасному літературознавстві», «Ранні поеми Івана Франка», «Жанр притчі в поезії Івана Франка», «Жмуток до «Зів’ялого   листя» Івана Франка», «Жанри лірики Івана Франка»,  «Особливості ліро-епічної та епічної поезії Івана Франка», які випередили свій час, і були частиною задуманої дослідником монографії «Українська класична поема: жанри, класифікація і різновиди».

Арсен Каспрук. Українська поема кінця ХІХ – початку ХХ століття. Філософські поеми Івана Франка 1

ФІЛОСОФСЬКІ ПОЕМИ
ІВАНА ФРАНКА

Філософська тема ввійшла в художню свідомість І. Франка вже на ранньому етапі його творчої діяльності. Нахил до масштабного, узагальненого сприйняття і мистецького осмислення дійсності спостерігаємо вже в ранній ліриці, прозі, драматургії Франка.
Так, образи наймита, який оре переліг будущини, не дожидаючись винагороди, з однойменного раннього вірша І. Франка, славнозвісних каменярів, самозречених прото рювачів шляхів для людства, безстрашних революційних борців з вірша «Товаришам із тюрми», вічного революціонера, врешті, негативні образи беркута-царя, полоза — боа-констріктора, що уособлював капіталізм, та інші — все це були типи певних суспільних явищ і людей, значущі символи, що несли в собі великий філософський заряд, відкриту і приховану енергію для глибоких емоційних сприйняттів, роздумів, міркувань та оцінок.
Але найбільшої ефективності в постановці і вирішенні важливих життєвих і суспільних проблем І. Франко досяг у жанрі філософської поеми, в якому він виступав протягом усього творчого періоду.
Раніше, ніж приступити до написання своїх перших філософських поем, І. Франко пройшов певну школу теоретичного і практичного освоєння цього жанру. Викликає інтерес та обставина, що І. Франко надавав великого зна –

 158

чення перекладам філософських поем інших авторів, зокрема західноєвропейських, вже на ранній стадії своєї творчої діяльності. Ще в 70-х роках минулого століття І. Франко розпочинає переклад знаменитого філософського твору Гете — «Фауста», частини перекладу друкує у львівських журналах «Друг» (1875), «Правда» (1880) і нарешті видає окремим виданням у 1882 р. зі своїми «Увагами до перекладу». В 1879 р. І. Франко перекладає філософську драматичну поему Байрона «Каїн», пише передмову до власного перекладу. В цьому ж 1879 р. І. Франко починає перекладати філософську поему Шеллі «Цариця Меб», пізніше перекладає уривки філософського твору Шеллі «Визволений Прометей». В статтях та замітках з приводу творчості Байрона, Гете, Шеллі та ін. І. Франко глибоко і всебічно розкриває історичну і естетичну вагу цих філософських творів європейських класиків, визначає їхнє місце і значення в розвитку світової культури.
Праця над перекладами класичних зразків філософських полотен європейських та російських авторів (відомо, що І. Франко приблизно в цей же час перекладав поему «Російські жінки» М. Некрасова, цікавився творчістю
О. Пушкіна, М. Лєрмонтова), проникнення в зміст і суть образів цих творів дали можливість І. Франкові добре вжитися в атмосферу поем своїх попередників, освоїти їхню образно-художню фактуру.
Ми вже говорили, що філософська поема, як одна з форм естетичного освоєння і пізнання дійсності та вираження її закономірностей, найповніше, порівняно з іншими різновидами поеми, відбиває суттєві, провідні конфлікти епохи, розкриває і вирішує найважливіші соціальні і філософські проблеми. Ця змістова суть філософської поеми закономірно позначалась на її художніх засобах. Адже відомо, що змістовна спрямованість твору, його ідея зумовлює композицію, сюжет, стиль, систему образів тощо, визначає, як підкреслював М. Г. Чернишевський,

159

єдність твору в цілому. Сказане стосується як філософських поем загалом, так і цього жанрового різновиду у Франка зокрема.
З одного боку, композиція, сюжет, стилістично-художні засоби різних філософських поем І. Франка не однакові. Та це й закономірно. Кожного разу письменник ставив перед собою нове художнє завдання і по-новому його вирішував. Треба враховувати також зміну ідейних та художніх норм протягом великого відрізку часу, коли творив письменник, зростання його майстерності.
З другого боку, розглядаючи філософські поеми І. Франка, можна простежити загальні художньо-стильові закономірності, певні особливості, спільні для багатьох поем цього жанрового різновиду.
Спільними художніми особливостями переважної більшості філософських поем І. Франка є гіперболізм зображуваних картин, що йде від масштабності поетичного мислення, узагальненість образів, що найчастіше переростають у філософські символи, глибока емоційність і па фосність художньої мови.
Ці особливості виявилися вже в перших філософських поемах І. Франка. Маємо на увазі твори «Рубач» (1882) та «Ех nіhilo». Монолог атеїста» (1885). Певна річ, що в кожному окремому творі ці особливості знаходили своє специфічне переломлення і втілення.
Поема «Рубач», як і незакінчена поема «Наймит» (1878), створена на основі народних переказів. Про це І. Франко писав у листі до М. Драгоманова:
«Якось-то в зв’язку з сею легендою пригадується мені й та, що Толстой переказав у своїй казці «Чем люди живы»: ангел мав виймити душу з бідного і змилосердився, за се бог казав йому іти служити до того чоловіка. Ось той наймит іде за хазяїном у ліс красти дрова,— не тямлю, які там були дальші пригоди, але тямлю, що, переїздячи попри церкву, наймит кидає на неї каменем, а переїжджаючи попри шибеницю — знімає шапку

160

і хреститься. Хазяїн питає його, чому се робить, а він розказує, що на церкві сиділо 7 чортів, котрі записували, кілько там робиться наруги над богом, а на шибениці був власне ангел, котрий принімав душу невинного чоловіка, там повішеного. В значно зміненій формі я обробив сю легенду в казці «Рубач» 16.
Крім поеми, відома прозова варіація «Рубача», друкована спочатку польською мовою в журналі («Przeglad sроlеznу», 1886, № 9), а потім українською у збірці «Сім казок» (1900). Цікавий незакінчений поетичний варіант цієї теми, написаний октавами (шість строф), що починається словами «В життя вандрівці я блудив багато» і доведений до того місця, де герой питає: «Хто спасе м’я з сеї [муки]» (подібні рядки є в поемі «Рубач»). Знаменно, що незакінчена поема «Історія товпки солі» починається також тими рядками, що й «Рубач»:

В вандрівці жизні я блудив багато,

блудив, бо правди і добра шукав,

в добро і правду віруючи свято 17.

Все це свідчить, що тема поеми «Рубач» глибоко хвилювала поета. Він неодноразово звертався до неї, зробивши прозовий і кілька поетичних начерків.
Слід зазначити, що в поемі «Рубач» змальований масштабний монументальний образ незламного проторювача шляхів соціального і духовного поступу, революційного оновлювача світу.
Могутній велетень, з сокирою в руках він трощить і змітає предковічні лісові завали, нищить шибениці і розбиває церкву разом з її служителями, які «брата ріжуть богу на офіру», мордують любов і нищать розум.

___________________________

16 «Матеріали для культурної й громадської історії Західної України, т. 1. Листування І. Франка і М. Драгоманова», К., 1928, стор. 370.
17 Іван Франк о, Твори в двадцяти томах, т. 13, стор. 52. 11 2-2171 16,

161

Звичайно, образ Рубача поданий у поемі І. Франка в романтично-перебільшеному плані. В казковій масштабності змальовано діяльність його («він топором підвалину
затяв,— і з грохотом звалилося склепіння, земля стряслась, пил небо закривав, і третій раз страшливо загриміло» тощо). Та ця романтична перебільшеність, грандіозність картин не заважала реалістичності сприйняття революційного образу:

«Хто ти і що се ти зробив за діло?»
І рік він : «Я Рубач, ти ж бачиш сам!
Прочищую путь волі й правди сміло.
Чи хочеш? Я тобі топір сей дам.
Що я робив, те й ти роби по миру!
Туди твій шлях, і ціль твоя он там!
Підеш?» — «Піду!» Він дав мені сокиру 18.

В праці «Іван Франко і творчість Генріха Гейне» Я. Ярема говорить, що прототипом Рубача був гейнів ський герой з поеми «Німеччина», який «з блискучою сокирою під полою плаща йде вслід за поетом і в каплиці святих трьох царів, угадуючи волю поета, без жаху і пощади розбиває «старі кістяки забобону» 19.
Проте нам здається, що концепція поеми «Рубач» не гейнівська (хоч певні образні ремінісценції можливі), а концепція російських революційних демократів і Т. Г. Шевченка. «Легендою «Рубач» поет чітко заявив, що він переймає з рук революційної демократії її зброю і йде далі по її шляху»20,— пише О. Дей у книжці «Іван Франко і народна творчість». І нам здається, що з цією тезою можна погодитись.
Але якщо розглядати ідейно-образну сутність філософської поеми «Рубач» ширше, то вона не вичерпується

___________________________

18 Іван Франко, Твори в двадцяти томах, т. 13, стор. 132.
19 Я. Я. Ярема, Іван Франко і творчість Генріха Гейне.— «Радянське літературознавство», 1960, № 1, стор. 31—32.
20 О. Д е й, Іван Франко і народна творчість, К., Держлітвидав України, 1955, стор. 295.
162

художньою заявою І. Франка про прийняття традицій революційної демократії і їх розвиток. Образ Рубача уявляється нам як перший філософський начерк образу вождя, проводиря народу, що через ряд художніх перетворень викристалізується пізніше в славнозвісного Мойсея з однойменної поеми.
Ніби продовженням образу Рубача є ліричний герой з поеми-монолога І. Франка «Ех nіhilo» Монолог атеїста». Але якщо Рубач змальований скульптурно зримо, то в поемі «Ех nіhilo» поданий не живописний, а, так би мовити, духовний образ героя твору.
Сюжету в звичайному розумінні цього слова в поемі немає. Його замінює характеристика духовної діяльності героя, рух його думок, виклад тернистих і важких шляхів, якими він ішов, щоб здолати і перемогти тисячолітню примару бога, відкрити людству сонце правди, ясного розуму і звичайного людського щастя.
Відсутній і зовнішній портрет атеїста. І все ж, показуючи його внутрішній світ лише одними засобами самохарактеристики, саморозкриття, І. Франко зумів змалювати досить яскравий образ.
Характер героя вимальовується цілком виразно. Це героїчна, цільна особистість, високоосвічений вчений-до слідник. Невичерпна ідейна переконаність, непримиренність у ставленні до релігійних догм, забобонів, темряви і мракобісся, бажання відкрити для людей наукову істину і позбавити їх релігійної облуди, кривавої примари божества повністю оволоділи його єством, дають йому натхнення і енергію в його подвижницькій, самозреченій праці.
Не можна не помітити такої характерної особливості поеми «Ех nіhilo» : відсутність зовнішніх портретних деталей у змалюванні героя компенсується показом його бурхливого духовного життя, велетенської інтелектуальної роботи, підкресленням експресивності вираження ним ного емоцій. В стильовому відношенні поема являє собою

163

органічний сплав блискучої ораторської публіцистики і високої поезії, глибоких філософських узагальнень і яскраво- емоціональних образних виразів. Експресивність, схвильованість мови реалізується в розгонистих динамічних періодах, в анафорах і рефренах, в окличних інтонаціях тощо.
Якщо в поемі «Рубач» ідейна наснага посилюється за рахунок живописної символіки, що надає грандіозності і величі створюваним картинам, то в поемі «Ех nіhilo» філософічність доноситься до читача через ліричний пафос, ораторське вітійство, що пронизує весь твір від початку до кінця. Ліризм, внутрішня експресія поеми перетворює блискучий публіцистичний монолог на високо¬художній твір, який глибоко зворушує серце, заставляє замислитись над піднесеними в ньому проблемами.
Звертає на себе увагу те, що поема І. Франка «Ех nіhilo»  великою мірою твір автобіографічний. Ще на зорі своєї письменницької і громадської діяльності І. Франко активно включився в боротьбу проти релігії, клерикальної ідеології, попівства, ідеалістичної філософії. В журналах «Друг», «Громадський друг», «Дзвін» і «Молот» І. Франко не лише виступав як викривач попів і клерикалів, а й як популяризатор новітніх наукових теорій у питаннях природознавства, космогонії, політичної економії тощо. Як згадував сучасник поета український письменник Д. Лукіянович у книжці «Іван Франко в боротьбі проти релігії, церкви і Ватікану», запланувавши на початку 1879 року видання журналу «Основа», І. Франко старанно готувався до ведення наукового відділу. Він передплатив науково-природознавчий місячник «Космос», придбав енциклопедію природничих наук Тревендта і ін. Відомо, що готуючи популярні видання для народу у серії «Дрібна бібліотека», І. Франко запланував видати «Відки і як узялися люди на землі» Геккеля, «Білковина» Гекслі, «Бджоли» Писарєва, «Кант і Дарвін» Шультце, «Попи
164

і прогрес в Іспанії» Бокля та ін. У багатьох своїх виданнях («Світ», «Житє і слово», «Народ»), численних статтях і рецензіях протягом усього творчого шляху І. Франко стверджував і популяризував праці Ч. Дарвіна, Ф. Енгельса, К. Маркса, Л. Фейербаха, виступав проти ідеалістичних філософських концепцій, давав критичний розбір «Біблії», писань християнських філософів, релігійних систем усіх часів і народів. Тому поема «Ех nіhilo», як і інші твори І. Франка подібної тематики, зігріта особистим чуттям поета, надихана його працею вченого-матеріаліста.
Антиклерикальне, антирелігійне спрямування має і написана в 1892 р. (вперше надрукована в збірці «З вершин і низин», 1893) поема І. Франка «П’яниця». Як основу для сюжету поеми І. Франко використав оповідання давньоросійської літератури — пам’ятки XVII ст. «Слово
о бражнике како вниде в рай». Коротеньке давньоросійське оповідання, в якому говориться про людину чесну
і правдиву, яка мала єдину ваду — схильність до бражництва, за що терпіла зневагу від «сильних світа сього», І. Франко значно переосмислив, посиливши його філософсько-етичне звучання.
Поема І. Франка має казковий зачин, розповідь ведеться в ній в легкому гумористичному тоні:

Був-то раз собі п’яниця:
Все пропив, що тільки мав.
Чи то піст був, чи м’ясниця,
Все один закон тримав:
Чарка, «бляшка» чи скляниця —
Пив і все припоминав:
«Дай нам, боже, що нам треба,
А по смерті гоп до неба!»
Чоловіче чи жіноче

Товариство — він любив;
Як ніхто вже пить не хоче,
Він хоч до сволока пив:
«Цур та пек! Здоров, сволоче!

 165

Щоб ти черги не хибив!
Дай нам, боже, що нам треба,
А по смерті гоп до неба!» 21

І. Франко майстерно використав у поемі давнє оповідання та біблійні легенди для розвінчання релігійних святощів, що в часи поета мали силу непомильності і недоторканості. В уста п’яниці Клима, що добивався до раю, поет вкладає нищівні тиради, які зводять нанівець святість Павла, що перед тим, як стати апостолом, переслідував християн, побив камінням християнина Степана; апостола Петра, що тричі одрікся від Христа; Давида, який украв Урієву жінку, а чоловіка віддав на смерть; Соломона, що мав вісімсот жінок і, ніби відданий своїй вірі, таємно поклонявся поганським статуям — «бовванам». За поемою І. Франка, звичайна людина, трудівник Клим, своїми людськими якостями стоїть вище піднесених релігійною традицією на недосяжний п’єдестал «святості» легендарних діячів церкви та «святих» мудреців.
Проте поема І. Франка «П’яниця» спрямована не лише проти усвячених церквою релігійних авторитетів і догм. Її ідейний смисл значно глибший. Твір картає деспотію, тиранію, гноблення у всіх формах і виявах. Моральний проступок п’яниці Клима видається дитячою витівкою порівняно з антилюдськими вчинками легендарних та сучасних поетові людських п’явок і тиранів.
«Лучше хто п’є мід і пиво, ніж хто братню кровцю ссе»,— заявляє І. Франко в поемі. І слова ці мають не тільки етично-філософське значення, а й соціально-викривальне.
Антирелігійне спрямування має і поема І. Франка «Страшний суд», вперше надрукована в збірці «Semper tiro» (1906). Центральний її герой — атеїст і вільнодумець, борець і революціонер — багатьма своїми духовними

____________________________

21 Іван Франко, Твори в двадцяти томах, т. 10, стор. 393.
166

Каспрук Арсен. Українська поема кінця ХІХ – початку ХХ століття. — Київ, Видавництво «Наукова думка», 1973. — С 158-166.