Арсен Каспрук. Українська поема кінця ХІХ – початку ХХ століття. Історична поема

Арсен Каспрук. Українська поема кінця ХІХ – початку ХХ століття. Історична поема
ІСТОРИЧНА ПОЕМА
Своєрідним жанровим відгалуженням ліро-епічної поеми кінця XIX — початку XX століття була історична поема.
Вона мала завданням розроблення сюжетів з історичної тематики. Це надавало специфічного «історичного» забарвлення подіям, характерам героїв, відтворенню побуту, звичаїв тощо. Притому, за визначенням В. Г. Бєлінського, це мав бути не просто художній опис історії, а відтворення її суті, проникнення в глибинні тайни її духу, відкидання всього довільного, випадкового.
В історичній поемі, як і в будь-якому реалістичному творі на історичну тематику, мала бути відображена дійсність минулих часів у всій її складності, різноманітності, у всій типовості і різнобічності.
Зрозуміло, що не всі історичні поеми розглядуваного періоду відповідали цим вимогам, але більшість з них справді передає дух епохи, змальовує характери в типових історичних обставинах, відтворює правдиві картини соціального і національного життя народу.
Проблема художнього відображення історичного минулого була для українських письменників дожовтневої доби однією з найактуальніших. До теми історії України зверталися мало не всі прозаїки, поети, драматурги останньої чверті XIX — початку XX століття. Та це цілком зрозуміло. Важкий соціальний і національний гніт, який терпів український народ в умовах царської Росії та Австро-Угорської імперії, не знімав з порядку денного визвольної боротьби, що розгоралася з кожним десятиліттям з більшою силою. Маси пригнобленого трудящого люду прагнули волі, соціальних і національних прав, справжнього людського життя. Звертання до героїчного минулого українського народу, особливо до зображення картин
102

з життя Запорозької Січі, цієї, за висловом К. Маркса, «козацької республіки», боротьби і звитяг запорозьких козаків було не лише піднесенням патріотичної гордості українського народу, але й протиставленням героїчного минулого важкій соціальній дійсності. Твори українських письменників на історичну тематику активізували соціальні прагнення народу, будили його національну свідомість.
Проте в творах на історичну тему чи не найвиразніше відбивались ідеологічні, класові позиції їхніх авторів.
Якщо прогресивні революційно-демократичні письменники, змальовуючи минуле українського народу, намагались осмислити історичну дійсність з соціального погляду, на перший план висували питання визвольної боротьби народу, оспівували такі героїчні події і постаті минулого, які могли б бути зразками для революційної діяльності трудящих в їхній боротьбі проти царизму, поміщиків, капіталістів, показували класове розшарування в середовищі козацтва, відмінність інтересів старшинсько-козацької верхівки і козацьких низів, то письменники ліберально-буржуазного напряму бачили своє завдання в іншому. Вони непомірно ідеалізували старовину, старосвітські звичаї, життя і побут козаків, зображували картини класової гармонії, єдності між заможними прошар¬ками козацтва і голотою, взагалі всі свої помисли звертали в омріяне ідеальне минуле.
Цікаві думки з цього приводу висловив П. Грабовський у листі до Б. Грінченка від 6 січня 1901 р. «Я ніколи не казав Вам і не скажу,— писав поет,— що не треба писати про козаччину; навпаки, треба і дуже треба, бо в нас не сказано ще правдивого слова про се історичне явище; треба тільки одкинути той туман, химери та нісенітниці, якими наші письменники обмальовують колишню й сучасну Україну. Про козаччину в нас пишуть так, як писали 100 літ тому назад, як велить традиція, а не висліди науки про еволюцію громадських рухів.
103

Найбільшою з нісенітниць є та, буцім Україна була колись єдиним неподільним тілом з погляду національних інтересів і змагань, як хотять запевнити наші псевдопатріоти,— такої України ніколи не існувало і не існує» 1. П. Грабовський підкреслював далі, що верхи українського суспільства дбали насамперед про свої класові інтереси й привілеї, а справжніми поборниками волі і слави бать-ківщини було рядове поспільство, трудящі маси. Поет відзначав, що українським письменникам пора б показати не абстрактне козацтво, а таке, яким воно було насправді, з його реальними інтересами та змаганнями.
Подібне ставлення до зображення історичного минулого спостерігаємо в І. Франка. Ще в одній із перших своїх критичних праць «Слівце критики» (1876) (рецензії на «Письма К. Н. Устияновича») І. Франко гостро виступив проти ідеалізації історичних фактів, зокрема князівсько-дружинного побуту, переобтяження творів міфологією, казками та повір’ями. Критик підкреслює, що суб’єктивне змалювання подій і постатей у поемах К. Устияновича «Вадим» та «Іскоростень», невміння подати в творах звичайних реальних людей та обставин їхнього життя й поведінки, нелогічність думок і образів позбавляє ці твори історичної правдивості, суспільної і естетичної ваги. «Ми дивимось на людей, там представлених,— пише І. Франко,— як на великі, але мертві ляльки, які рухаються з волі автора. Автор сам багато про них говорить, називає гомерівськими епітетами, як: старезний, величезний і подібними,— але діл їх «величезних» ми якось не бачимо. З тим всім подібні вони на величезні міхури, котрі автор понадував. Вони, правда, займають великий простір, але ми знаємо, що середина їх порожня і нежиттєва» 2.

_________________________

1 Павло Грабовський, Зібрання творів у трьох томах, т. З, стор. 299.
2 Іван Франко, Літературно-критичні статті, К., Держліт- видав України, 1950, стор, 16.
104

Дещо пізніше, в передмові до повісті «Захар Беркут», І. Франко ще чіткіше визначив суспільне й художнє завдання автора історичного твору. Історичний твір має вартість лише тоді, коли йогр основна ідея може захопити сучасних живих людей, тобто коли сама вона жива і сучасна. Саме тоді написане буде справжнім реалістичним твором мистецтва.
Слід відзначити, що вже в статті «Слівце критики» та в наступній рецензії на другий том творів К. Устиянови ча І. Франко ставить високі вимоги до художньої май¬стерності в творах на історичну тематику — послідовності і природності розвитку характерів, психологічної вмотивованості вчинків і поведінки персонажів, сюжетної завершеності твору тощо. Всіх цих ідейно-художніх передумов створення реалістичного твору на історичну тему І. Франко послідовно дотримувався у своїй власній творчій практиці.
Він вніс найвагоміший вклад у художню розробку історичної тематики щодо ідейного багатства, зрілості і довершеності реалістичних образів, майстерності в побудові сюжетів, глибини і всеосяжності психологічного аналізу. Це стосується його прози, драматургії, поезії і, зокрема, поем. Тому, розглядаючи українську історичну поему кінця XIX — початку XX століття, варто в першу чергу зупинитись на поемах І. Франка.
Поеми І. Франко почав писати дуже рано. Перші спроби в цьому жанрі були саме творами на історичну тематику. Молодий письменник розпочав їх у кінці 1875 — навесні 1876 р. Маємо на увазі незакінчену поему «Ольга» та початок поеми «Самійло Кішка». Дослідник ранньої творчості І. Франка С. Щурат слушно підкреслює, що в цей час молодий поет ще перебував у полоні пануючих в тогочасній Галичині літературних традицій «москвофілів» і народовців, які пропагували псевдоромантичне оспівування минулого Київської Русі та козаччини, Вже в середині 1876 р, І. Франко під впливом

 105
російської революційної літератури і революційного руху ближче стає до потреб народу, до корінних інтересів трудящих. Його більше починає цікавити сучасність, і поет відходить на якийсь час від історичної тематики. Згадані поеми залишаються незакінченими.
Проте вже в ранній незакінченій поемі «Ольга» та в поемі «Бунт Митуси»3 проступають ті риси поетичної майстерності, які пізніше у більш розвиненому вигляді стають домінуючими для багатьох епічних поезій І. Франка.
В поемі «Ольга», наприклад, автор спробував змалювати характери древлянського князя Мала, його дружинника Ратислава, київської княгині Ольги. Це живі люди, з плоті і крові, а не «великі і мертві ляльки». Вони державні мужі, яким вручена доля народів, вони вирішують державні справи. І водночас у душі їх буяють чисто людські пристрасті, в поведінці виявляються лише їм властиві індивідуальні нахили і звички. їхня мова, жести розкривають особливості їхніх натур.
Поет вводить у тканину твору історичний колорит, що дає уявлення про побут, звичаї, вірування, забобони древніх слов’ян. У творі виступає віщун Ямедик, який пророкує майбутню долю древлянам. Згадуються поганські божества Дажбог, Світовид, Вальгалі тощо. Проте І. Франко не переобтяжує твір міфологічним матеріалом, витримує ту художню міру, яка робить фольклор необхідним творчим компонентом, котрий допомагає розкрити задум твору.
Варто відзначити також, що І. Франко дуже тонко, не нав’язливо, зумів провести в творі глибоку патріотичну ідею про необхідність загального об’єднання народу перед лицем небезпеки іноземного вторгнення і закабалення

___________________________

3 Початок поеми «Самійло Кішка» ми не розглядаємо, бо важко скласти уявлення про задум твору і його вирішення з 34 рядків, що дійшли до нас. Видно лише, що поет мав намір створити широке епічне полотно в романтичному стилі.
106
чужинцями, потребу стояти на смерть за волю і незалежність батьківщини.
Звичайно, в творі наявна романтизація героїв, гіперболізація їхніх позитивних якостей, дійсні історичні особи ідеалізуються автором. Не можна не зауважити, що мова поеми ще далека від літературних норм, «невироблена», як би сказав сам Франко, повна діалектизмів і провінціалізмів. Та все ж позитивні якості твору, незважаючи на його традиційну романтичність і сюжетну незавершеність, стилістичну недосконалість (твір ще ж і не закінчений), дозволяють зробити висновок, що вже в першій відомій нам поемі на історичну тему І. Франко сміливо став на грунт реалізму і художності.
Якщо в поемі «Ольга» історичний матеріал та історичні особи цікавили І. Франка ще в основному як тло, на якому він будував свої романтичні образи, якщо в сюжеті згаданої поеми любовна колізія відіграє ще чи не найістотнішу роль, то в двох поемах 1876 р.— «Бунт Митуси» та «Хрест чигиринський» — бачимо значний поступ поета в розумінні художнього осмислення історичних подій, в реалістичному освітленні фактів вітчизняної історії.
Використавши історичне свідчення Галицько-Волинського літопису про непідкорення Митуси князю Данилові, який наказав зв’язати співця і привести на розправу (а точніше, інтерпретацію цієї теми у вірші М. Костомарова «Співець Митуса»), І. Франко будує цілком оригінальну композиційно поему «Бунт Митуси», де основну увагу приділяє соціальному змістові діяльності славетного співця. Митуса постає з поеми не як гордий бунтар- одинак, незадоволений приниженням власної гідності вільного співця, придавлений владою і силою князя, а як представник маси гнобленого народу, виразник його протесту проти сваволі і гніту князівсько-феодальної верхівки. Суть конфлікту між співаком Митусою та князем Данилом передає діалог четвертого розділу поеми:

107

«Загорільче ти безумний! — рік

Князь Данило співаку,—
Ти ще грозиш? Ти почуєш міць

Справедливості тяжку.
Що зробив тобі я і мій рід?
Чим твою ненависть ми

Заслужили, що гонив ти нас,
Наче лютих духів тьми?»
«Княже, не мене питай про се,
А волів би допросить

Міліони костей, крові й сліз.
Ще вам того не досить?
Запитай неволю, у яку

Через вас народ попав!
Селам і містам зруйнованим

Те питання ти постав!»
«Ти сліпий? Чи ж я зробив те зло? –

Знов спитав Данило-світ,—
Чи ж не знаєш, як старався я
О добро всіх з юних літ?»
«Так, щоб те добро тобі

На життя славетне йшло;
А як людові живеться з тим,
Не в догад тобі було» 4.

Цей антагоністичний конфлікт не міг мати мирного вирішення — зіткнулись два різні погляди, два різні світогляди — народу і його визискувачів. Співець Митуса гине від катівського меча, але пісня його, палка дума про волю живе серед народу.
Уже в цій ранній історичній поемі «Бунт Митуси» І. Франко прагне повно і рельефно змалювати характери, психологічно вмотивувати вчинки персонажів.
Так, Лан Данилович, підручний боярин князя Данила, емальований у поемі не лише як довершений психологіч-

__________________

4 Іван Франко, Твори в двадцяти томах, т. 11, стор. 452—453

108

ний образ підступного зрадника, який ставить пастку Митусі, допомагає розправитись над співцем, хоч той колись врятував йому життя, а й як певний соціальний тип, якому інтереси класу феодалів дорожчі і ближчі, ніж моральні обов’язки щодо рятівника.
Цільним і незламним у своїх переконаннях змальований у поемі Митуса. Він знає, що його чекає смерть, але сміливо і гордо кидає у вічі тиранові-князеві важкі слова народного обвинувачення. «Можеш ти мою пролити кров, але не зігнеш мій ум!» — заявляє співець Данилові.
В соціальному освітленні подає І. Франко історичний переказ про битву між Наливайком і поляками під Чигирином у 1596 р. в поемі «Хрест чигиринський».
Керівник польського шляхетського війська, коронний гетьман Жолкевський, виступає в поемі як зарозумілий, пихатий, жорстокий ворог. Він наказує на пострах козакам виставити три шибениці з написом: «Се жде бунтівників». Наливайко ж радить своїм воїнам поставити хрест з написом: «Мир мирним! На враждущих сам бог і хрест його».
Поет підкреслює, що саме впевненість у справедливості боротьби проти поневолювачів і визискувачів, нестримна жага волі допомагають козакам перемогти грізне пансько-польське військо.
Інтерес до вітчизняної історії не згасав у письменника впродовж усього життя. І. Франко був не лише пи сьменником-белетристом, а й істориком-дослідником. Тому образи, характери, створені ним у повістях, драмах, поемах на історичну тематику, не лише відображали певне історичне і соціальне середовище, а й відбивали розуміння письменником процесу історії, його оцінки. Історичні факти, події, діяльність історичних осіб поет бачив завжди як художник-матеріаліст, революційний демократ. Зрозуміло, що із зміцненням матеріалістичних, революційно-демократичних поглядів твердішали і естетичні

109

позиції І. Франка в питаннях художнього відтворення історичного процесу.
В історичному минулому І. Франка цікавили насамперед найяскравіші сторінки, періоди зламів в історії народів, найвідповідальніші моменти, коли нестримно вирують людські пристрасті, стикаються найрізноманітніші психологічні та соціальні типи і суспільні прошарки, найглибше розкриваються людські характери. Боротьба з половцями, протистояння давніх русичів татаро-монголь ській навалі, визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького та інші важливі моменти історії стали матеріалом для сюжетів повістей і поем І. Франка. Художньо опрацьовуючи саме такий матеріал, вважав поет, можна «блиснути яскравим реаліз¬мом».
Після написання повісті «Захар Беркут» (1882) І. Франко, як свідчить листування і архівні матеріали, особливо зацікавився історією визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Письменник виношував плани створення драматичної трилогії про Богдана Хмельницького, про що він писав у листі до М. П. Дра гоманова від 14 січня 1893 р. Це був великий задум і щодо кількості охоплюваного матеріалу і щодо його художнього осмислення.
Письменник хотів створити, як частини трилогії, драми «Жовті води», «Берестечко», «Смерть Богдана» і до трилогії долучити з часом драму «Іван Богун». У цих творах він мав на меті показати різні соціальні групи тогочасного українського суспільства — шляхту, селян, міщан, козацтво, торгівців тощо, їхні відносини між собою. Поет хотів дати художній аналіз обставин політич¬них і психологічних, створити справжню «драм у, т. є. одноціле, органічне дійство, а не ряд сцен, заповнених політичними тирадами» 5. Він підкреслював, що ця драма

____________________

5 Іван Франко, Твори в двадцяти томах, т. 20, стор.472.

 110

мала б сучасний інтерес. На жаль, в силу різних обставин І. Франкові не пощастило здійснити свій творчий задум. Зберігся лише уривок трилогії «Пролог», з якого важко скласти уявлення, як будувався б твір в цілому6.
Проте праця І. Франка у вивченні і творчому освоєнні матеріалів про добу визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького не була даремною. Письменник створив на цьому матеріалі цікаву і оригінальну поему «На Святоюрській горі» (вперше надрукована у збірці «Із днів журби», 1900).
В поемі відбиті події одного дня — ЗО жовтня 1655 р. На цей час козацькі загони Богдана Хмельницького разом з російськими військами під командуванням Бутурліна розбили польсько-шляхетську армію біля Городка і вступили в околиці Львова. Польський король, що втік у Сілезію, прислав Хмельницькому дарунки і облесливі листи, запрошуючи до злагоди й миру. Промова Богдана Хмельницького, звернена до послів польського короля Яна Казиміра, становить зміст твору.
Композиційно поема «На Святоюрській горі» є фактично монологом. Лише перший розділ, що вводить читача в дію поеми, є, так би мовити, пейзажно-психологічним інтер’єром («в… промінню сяє Святоюрська гора», «чорні згарища стирчать, і край шляху верб безлистих бовваніє довгий ряд», «серед згарищ біля шатра… купками походжають козаки, блискотять до сонця списи і червонії шапки», «де-де в шатрах чути стогін, де-де пісня залуна», «на вечерню вдарив дзвін» тощо). Далі дев’ять розділів — промова гетьмана Хмельницького.
Слід звернути увагу, що цей монолог має свої особливості. На відміну від монологів, скажімо, в поемах І. Франка «Ех nihilo», «Страшний суд», «Смерть Каїна», де переважно дається самохарактеристика, саморозкриття

___________________

5 Див. Т. Франко, Іван Франко про Богдана Хмельницького.— «Вітчизна», 1954, № 4. стор. 126.
111

героя твору, монолог у поемі «На Святоюрській горі» побудований дещо інакше. Він, сказати б, внутрішньо драматизований. То він звучить як діалог (герой говорить і за іншого), то як авторська ремарка-характеристика подій збоку, то як спокійна епічна оповідь.
Ось Богдан Хмельницький у монолозі нібито заступає свого співбесідника посла Любовицького, переповідає зміст його висловлення. В устах гетьмана промова поль¬ського посла набирає іншого інтонаційного і смислового забарвлення, бо Хмельницький, знаючи справжню ціну облесливих слів ворога, кепкує з нього, висловлює свій гнів і обурення:

Мовиш, що король аж плакав,

пишучи отсі листи?
Так його болять нещастя

України — мовиш ти?
Мовиш, куме, що на сеймі

промовляв король за нас,

натякав на наші кривди,

вказував направи час,—
Та шляхетство закричало,

та магнати заревли,

та підплаченії ними

і підпоєні посли

королеві лютим гвалтом

добалакать не дали…7

А в іншій частині монолога Богдана Хмельницького показано стан посла, коли викрито його підступність, коли гетьман відверто сказав йому, що поряд з листом від короля до нього, посол Любовицький везе королівське послання до татарського хана із закликом напасти на ко-

_____________________

7 Іван Франко, Твори в двадцяти томах, т. 11, стор. 218—
220.
112

заків. Тут І. Франко устами героя дає наочний психологічний малюнок:

«Ти поблід? Тремтиш? Не бійся!
Знаю, добре знаю вас!
Се е школа єзуїтська!»8

Або ще:

«Морщиш брови? Зціпив зуби?» 9

У вставній же новелі-казці про вужа (розділи V— VIII) герой виступає як оповідач. Він розважливо і спокійно розповідає казку, а потім робить відповідні порівняння про відносини України і панської Польщі.
Характер героя поеми розкривається в творі досить специфічно. Богдан Хмельницький, полководець і визначний державний діяч, постає з поеми «На Святоюрській горі» як дипломат. Саме у відтворенні відповідальної історичної розмови з посланцями польського короля Яна Казиміра розкриває І. Франко державну велич, мудрість гетьмана. Богдан Хмельницький відкидає твердження польського короля, нібито він розпочав війну і «крові по плила ріка». Гетьман нагадує послам про ті неймовірні знущання і наругу, які терпів український народ від польських панів та єзуїтів протягом довгих років.
Хмельницький, знаючи хижість польської шляхти, її короля, відгадує справжні повноваження послів, які мають завдання приспати пильність гетьмана та козаків, щоб виграти час і закликати татар для підступного удару в спину українським військам. Гетьман викриває хижі наміри польських посланців, чим викликає їхню розгубленість і безсилу лють.
Відтворюючи промову гетьмана — спокійну, урівноважену, мудру і водночас емоційну,— І. Франко часто вводить в текст поеми народні прислів’я, приказки, влучні

__________________

8 Іван Франко, Твори в двадцяти томах, т. 11, стор. 229.
9 Т а м же, стор. 228.

113

народні вирази. Так, на слова з листа короли Яна Кази міра, де він клянеться «ранами Христа й хрестом», що бажав виконати всі обіцянки козакам, та не міг, Хмельницький відповідає дотепом у народному дусі: «Ха, ха, ха! Король хрестом нам клявсь, а чорт махнув хвостом і змазав ту клятву». Нездару короля, що не має фактично влади, гетьман називає віхтем, помелом. Звертаючись до посла Любовицького, Б. Хмельницький сипле народними виразами, прислів’ями: «Щире серце гріє чарка, а нещире най пече», «Ти мене за дурня маєш!», «Годі вже вам нас водити, як ту кітку за стеблом», «Ви собі пануйте в себе на вині та на меду; ми, як бог дасть, будем пхати і без вас свою біду», «Єдність се: клянусь устами, а ніж в пазусі держу» тощо. Цей фольклорний колорит надає мові головного героя більшої поважності, щирості, природності.
Досить яскраво, хоч і скупо змальовані в поемі посли Яна Казиміра: хижий і нестримний у вияві своєї ненависті до козаків пан Грондзький, що «бистрим оком, наче щур», оглядає козацькі сили; хитрий, підступний, облесливий і водночас боягузливий пан Любовицький, який розливається медовими словами про дружбу і приязнь до козаків, а тим часом ховає в пазусі листа короля до хана, де той просить допомоги, щоб розгромити козацьке військо. У порівнянні з Богданом Хмельницьким, могутнім, народним ватажком, мудрим державним мужем і полководцем посли Яна Казиміра виглядають як хижі і підступні пігмеї.
Читаючи поему І. Франка «На Святоюрській горі», не можна не помітити, що, як і в багатьох інших творах на історичну тематику, письменника цікавить в основному історична доля народу в її проекції на сучасність і на майбутнє. Історичні особи оцінюються поетом у стосунках з народом, з цього погляду розглядається їхня діяльність.
Питання, які розв’язував І. Франко на історичному

114

матеріалі в поемі «На Святоюрській горі» — відносини між українськими трудящими і польською шляхтою, роль клерикалів та єзуїтів у духовному житті народу та інші,— були злободенними для сучасної поетові Галичини. Тому засудження посягань польських панів на панування над українським народом у часи Хмельницького, викриття підступної політики єзуїтів звучало цілком актуально в часи І. Франка.
Та, незважаючи на важку спадщину минулого, засилля реакціонерів у житті тодішньої Галичини, І. Франко бачив народження нових відносин і нових прогресивних сил, провіщав прекрасне майбутнє українському і польському народам:
Так мине сто літ чи двісті,

наші рани заживуть,

спомини всіх кривд і сварок

у непам’ять попливуть,—

замість зрад, і звад, і сварок

набереться скарб новий

згідних ділань, спільних змагань

і сусідської любови 10.

В сучасність спрямована і історична поема І. Франка «Євшан-зілля. Половецька пригода з р. 1126». Розпочав її поет 1899 р. (було написано 56 рядків), а закінчив 21 вересня 1914 р. В основі поеми лежить історичне оповідання про розгром київським князем Володими ром Мономахом половців, зафіксоване в Іпатіївському літописі. В це оповідання вмонтована легенда про євшан- зілля. Ось вона майже дослівно. Мономах погубив поганих ізмалтяп, тобто половців. Він прогнав Отрока до обезів, за Залізні Ворота, Сирчан же залишився над Доном і живився рибою. Тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом воду з Дону, зайнявши всю їхню землю і прогнавши проклятих агарян (половців). А після смерті Володимира лишився в Сирчана один співець на ім’я Ор.

_____________________

10 Іван Франко, Твори в двадцяти томах, т. 11, стор. 228.
 115

Сирчан послав його до обезів із такими словами: «Воло¬димир помер. Вертай же, брате, ходи до своєї землі. Кажи йому оці мої слова, співай йому пісень половецьких. Та як не схоче вертатися, то дай йому понюхати зілля, зване євшав». А як той (Отрок) не хотів вертатися, ані навіть слухати, дав йому (співець) понюхати зілля. Як той лише понюхав, заплакав і сказав: «Краще мені в своїй землі лягти кістьми, аніж у чужій славним бути». І вернувся до своєї землі.
Як свідчать праці І. Франка, після написання початку поеми «Євшан-зілля» в 1899 р. письменник неодноразово із різних приводів звертався до теми поеми. Так, у статті «Römische Eindrücke», написаній під враженням подорожі до Італії навесні 1904 p., І. Франко повністю наводить легенду із давнього літопису про євшан-зілля. Правда, І. Франко дещо доповнює літописний сюжет. Він вводить подробиці, яких немає в літописі (про вік синів розбитого половецького хана, про те, що Отрок, втікши на Кавказ, там виріс, одружився і жив у достатку, тощо). Деякі з цих подробиць письменник пізніше ввів до тексту поеми «Євшан-зілля». У згаданій статті І. Франко досить широко коментує легенду. Він підкреслює, що невідомий давньоруський поет дванадцятого століття натхненно оспівав силу любові до батьківщини.
Згадує і досить високо оцінює легенду про євшан-зілля поет і в статті «Die ruthenische Literatur im Jahre 1904». Він ставить її, як один з кращих витворів давньо¬руського поетичного мистецтва, поряд з «Словом о полку Ігоревім».
Характерно, що в 1905 p. І. Франко пише та друкує в газеті «Czernowitzer Tagblatt» з приводу старовинної легенди про євшан-зілля спеціальну розвідку «Das Lied vom Steppen Kraut». Письменник докладно аналізує зміст стародавнього сказання, оцінюючи його як перлину справжньої поезії і документ високих гуманних поглядів невідомого автора.

 116

Звертається до характеристики легенди про євшан- зілля І. Франко і в «Історії української літератури від найдавніших часів до Котляревського», над якою він працював в останні роки свого життя. Та все ж найповніше опрацьована та художньо осмислена ця легенда в його поемі «Євшан-зілля. Половецька пригода з р. 1126».
Треба сказати, що давньоруська легенда про євшан- зілля привертала увагу багатьох поетів і письменників. Одним з перших опрацював її російський поет Аполлон Майков у вірші «Ємшан» (1874).
В українській літературі поряд з Франком цю тему розробляли М. Чернявський (вірш «Євшан» — 1918) та М. Вороний (поема «Євшан-зілля», 1899).
Поема «Євшан-зілля» І. Франка за сюжетною схемою найближча до віршів А. Майкова та М. Чернявського. Правда, у вірші А. Майкова сказано, що Отрок став царем всього Кавказу (у вірші М. Чернявського лише загальник— «славен став у горах він»), а в поемі І. Франка старший ханенко зображений просто як багатий хазяїн, вільний і незалежний. Крім того, поема різниться від згаданих творів своїми розмірами (сім розділів), розгорнутими сюжетними лініями, детальнішими картинами бою, побуту, а головним чином — значно ширшою характеристикою персонажів.
Так, старший ханський син змальований у поемі як мудрий, розважливий чоловік, статечний, непоспішний у своїх рішеннях. Менший, навпаки, виступає як людина нестримного темпераменту, бурхливих емоцій. Співець Ор говорить про нього старшому ханенку, що коли помер Володимир Мономах,—

…на першу вість про смерть ту

Менший брат твій застогнав;
Якби ми не зупинили,
Був би сам за Дон погнав погнав 11.

____________________

11 Іван Франко, Твори в двадцяти томах, т. 13, стор. 362.

117

У першоджерелі нема й натяку на таку широку характеристику персонажів легенди. Нема такої заглибленої психологічної характеристики їх в жодній художній обробці давньої саги.
У порівнянні зо всіма згаданими творами, в основу яких лягла легенда про євшан-зілля, поема І. Франка ширша й за ідейною проблематикою. Крім основної теми — любові до батьківщини, що символізується чарівним степовим зіллям євшаном,— автор розв’язує в ній ряд інших питань, зокрема про суспільну вагу особистих і загальнонародних справ тощо.
Дуже сильна поема в засудженні несправедливих загарбницьких воєн, які поет устами старшого ханенка називає ні доцільними, ні справедливими.
В іншому місці І. Франко вживає мудре і гуманне народне прислів’я, що також спрямоване проти безглуздих воєн: «Людська кровця не водиця, розливати не годиться». Згадаймо, що закінчення роботи над поемою припадає на початок імперіалістичної війни, коли в країнах обох ворогуючих таборів усіляко роздувався чад братовбивчих настроїв, військового психозу. Франко спрямовує свою поему проти цих антилюдських тенденцій. Поет зумів у сюжет давньої легенди вдихнути новий зміст, на старовинному фольклорному матеріалі піднести животрепетні проблеми своєї сучасності.
Патріотичною ідеєю любові до батьківщини та священної ненависті до її ворогів пройнята поема І. Франка «Кончакова слава. Пригода з літ 1185—7». В ній показано напад половців на чолі з ханом Кончаком на руські землі та безславну загибель половецьких загонів.
Знаменитий половецький хан виступає в поемі як зарозумілий, самовпевнений, грізний ворог руських міст і сіл, що жадає покорити, знищити, пограбувати Русь, полонити її людей.
Ідучи походом на Київ, він пихато заявляє:

118

Як добудем славний Київ,
Переяслав здасться сам,
А за ним візьмем Чернігів

Запівдармо, наче крам 12.

В стилі народнопісенних казань про героїв змальовує І. Франко бій переяславської дружини на чолі я князем із половцями:

Відчинилась міська брама
І з дружиною малою

Вийшов князь з Переяслава.
Князь був молодий і бравий,
Та половці в одній хвилі

Полк довкола обступили,
Танець почали кровавий.
Діло, бачилось, не трудне

Малу горстку роздавити,
Хоч би в крові утопити.
Але ось прийшло полуднє,—
Мала горстка не маліє,
Тільки трупи сіє й сіє

А князь, наче бог війни!
Куди ступить — стеле трупи,—
Половчанок то сини,—
А у своїх в тяжкій хвилі,
Сам незломний, повний сили,
Ярим словом серце гріє 13.

І. Франко і в поемі «Кончакова слава» (до речі, тут слово «слава» вжите, власне, в іронічному, а не в прямому значенні) засуджує розбійницькі несправедливі війни. Він підкреслює, що метою половців було «десь напасти, трупом класти, грабувати, мордувати», що в невеличкому містечку, увірвавшись за міську браму, чужинці показали «хижість тигра й силу льва». Поет змалював ганебний кінець грізної орди на чолі з Кончаком у степах над Россю в морозну сніжну зиму.

_____________________
12 І в а н Франко, Твори в двадцяти томах, т. 13, стор. 367.
13 Т а м же, стор. 369.

119

Написана вслід за «Євшан-зіллям» 27—29 вересня 1914 р. поема «Кончакова слава» підносила ті самі гуманні, патріотичні ідеї, була спрямована проти імперіа лістичної війни та її організаторів.
Чи не найбільшу кількісно групу поем розглядуваного жанрового різновиду становлять поеми, присвячені козаччині та Запорожжю.
Тема козаччини мала в українській літературі свою давню традицію. В гумористичному плані її торкнувся ще зачинатель української літератури І. Котляревський у славнозвісній «Енеїді». В образах троянців, в їхній поведінці не важко впізнати українських запорожців з їх життєрадісністю, хоробрістю, веселою вдачею і молодецтвом, патріотичною відданістю інтересам батьківщини.
Тема ця хвилювала українських романтиків 30-х років, польських романтиків так званої «української школи», Є. Гребінку та ін. Найяскравішого ж виразу вона набирає в творчості Т. Г. Шевченка. В поезіях «До Основ’яненка», «Іван Підкова», поемах «Тарасова ніч», «Гамалія» та в інших ранніх творах поет високо підносить звитягу, героїзм, самовідданість козацтва у боротьбі з турецькими і польсько-шляхетськими поневолювачами. Пафос визвольної боротьби, що пронизував ці твори, змалювання козацтва як народних месників надавали поезіям Т. Г. Шевченка великої сили впливу на читача, запалюючої дійовості, незважаючи на деяку ідеалізацію запорожців, гетьманів, Січі тощо. Як відомо, пізніше у творі «І мертвим, і живим…» та інших Т. Шевченко відкидає ідеалізацію козацтва як суцільної маси лицарів, бачить класове розшарування, розуміє справжню роль козацької верхівки як визискувачів трудового народу.
Як продовжувач Шевченка в змалюванні козацтва, Запорожжя, принаймні, за власного заявою («твою роботу взяти докінчати»), виступив П. Куліш у збірці поезій «Досвітки» (1862). Та якщо його вірші «Кумейки», «Солониця» ще пройняті духом народного розуміння боротьби

120

козацтва та селянства XVI—XVII ст. проти польських панів (незважаючи на те, що в окремих моментах П. Куліш дає власну інтерпретацію історичних подій), то вже в поемі «Великі проводи», надрукованій у цій же збірці, письменник схильний бачити в козацтві «хиже дейнецтво». Козакам-гайдамакам П. Куліш протиставить Івана Голку і його кохання до шляхтянки панни Ророжинської. Вони вдвох ніби стають над непримиренними таборами. П. Куліш тут проповідує надкласовий гуманізм, абстрактне добродійство, водночас картаючи козацтво як грубу, хижу силу. До речі, в наступних збірках своїх віршів — «Хуторна поезія» (1882) та «Дзвін» (1893) —П. Куліш доходить до цілковитого засудження козацтва як нібито страшної руйнівної сили, не шкодує барв, щоб очорнити, спаплюжити народних лицарів.
Проте тема козаччини, Запорожжя не перестала хви¬лювати багатьох письменників і поетів кінцд XIX — початку XX століть. До неї звертаються Олена Пчілка, І. Манжура, В. Масляк, М. Чернявський, Б. Грінченко, Я. Щоголев, М. Старицький та інші. Причому треба відзначити, що ідейна позиція автора, який розробляв цю тему, його хист великою мірою позначались на ступені реалістичного відображення історичної дійсності, на її художньому тлумаченні.
В поемі «Козачка Олена» (1883), сюжет якої розгортається на тлі української історії другої половини XVII століття, Олена Пчілка прагнула змалювати постать української жінки-патріотки, яка понад усе ставить інтереси визвольної боротьби народу. Письменниця першою піднесла цю тему в українській літературі. Проте образ козачки поетесі не вдався, він ледве окреслений, психологічно не вмотивований. Важко зрозуміти, чому із-за якоїсь примхи (залицяння до іншої дівчини) Олена тай легко поступається своїм коханням. Невмотйвовані різкі контрастні переходи настрою Олени від гніву за зневажене кохання (Василь одружується з іншою) до поваги до ньо –

 121

го. Щоправда, поетеса хоче пояснити це тим, що Василь стає воїном, оборонцем народних інтересів і Олена надає перевагу своїм патріотичним почуттям. Але в поемі ця мотивація проведена чисто зовнішньо і тому не переконує. Слабко окреслений і характер Василя. Зовсім блідою схемою виглядає в поемі Настя — дружина Василя. Не може задовольнити і художньо-стильовий бік поеми. Стиль її малооригінальний — наслідування то Шевченка, то народної пісні.
Художню недосконалість твору свого часу відзначив І. Франко. «Незважаючи иа гуманну тенденцію,— писав він,— поема з історично-побутового боку досить бліда, а з поетичного досить слабка» и.
Звеличенню подвигів козацьких ватажків і взагалі козацтва присвячені невеликі поеми В. Масляка «Байда» (1887) та «Похід Наливайка» (1887).
В першій поемі події розгортаються в основному за сюжетом народної пісні про Байду:

Повис Байда за реберце,
З нього кров стікає,
Але Байда по-козацьки

Не ласки благає.
Просить тільки у султана

Лук йому подати

Й його стріли каленії,—
Хоче їх прощати.
І взяв Байда в ліву руку

Лук й стріли кінчасті,
А правою, похрестившись,
Став їх рівно класти
На лукову, міцну струну,
Струну мосянжову:
Ой не ждали довго турки

На прощальне слово.

_________________________
14 І в а н Франк о, Нарис історії українсько-руської літера-* тури до 1890 р., Львів, 1910, стор. 254

 122

Шумить, реве у Стамбулі,
Босфор запінився:
Від першої стріли Байди

Султан повалився;
Від другої султаииця

Навіки омліла;
Від третьої доч султанська

Згасла, заніміла |5.
Поема «Похід Наливайка» також витримана в дусі народної пісні. Тут і чисто народнопісенні звороти («По Волині, Білій Русі плинуть хмари байраками… Ой не хмари — Наливайко править військом, козаками»), і порівняння героя з соколом, і фольклорні епітети (широкий степ, вороний кінь тощо). А головне — як і у першому творі — в стилі народного епосу возвеличуються подвиги народних героїв. Обидві поеми В. Масляка становлять певний інтерес як спроба художнього опрацювання теми козацтва та Запорожжя.
За кількістю і різноманітністю сюжетів і мотивів чи не найширше охопив тему козаччини М. Чернявський. Правда, нечіткість світоглядних позицій письменника призводила до того, що він не завжди історично достовірно і художньо правдиво відображав героїчне минуле України.
В багатьох моментах поет реалістично відтворює героїчну боротьбу народних лицарів — козаків-запорожців — проти турецько-татарських та польських поневолювачів. Так, у поемі «Кримські гості» (1888) М. Чернявський реалістично змалював картини руйнувань і горя, яких завдавали турецько-татарські загарбники українському народові. Особливо запам’ятовується в творі «образ скорбної матері, що з затуманеними слізьми очима дивиться на руїни, серед попелищ, шукає діток своїх».

_______________________
15 В. М а с л я к, 3 чорного шляху. Поезії, т. 2, Львів, 1897, стор. 83,

123

Картини помсти ворогам за вчинене горе і знущання малює М. Чернявський в іншій поемі — «Козаки» (1888). Поема витримана в дусі народних оповідей про славні діла козаків-звитяжців, у стилі епічних творів Шевченка «Іван Підкова», «Гамалія» та ін. М. Чернявський відтворює яскраві сцени козацького походу на Синоп, картини нічної битви тощо.
В гіперболізованому плані, напівфантастично змальовано морську битву козаків на байдаках проти озброєних гарматами турецьких галер. Козаки ніби бавляться з турками, їх не беруть ворожі ядра, і вони щасливо повертаються додому.
Взагалі образи запорожців-козаків подано в героїко- романтичному плані, з епічним розмахом, характерним для українських народних дум, історичних пісень. Відчувається в творі і ліричний струмінь — у пейзажі, в спогадах молодого бранця тощо. Проте поемі шкодить певна тенденційність. М. Чернявський змальовує козацтво як товариство благородних лицарів, де панує суцільна рівність і спільність інтересів. «Преславне Запорожжя з вільними синами» явно ідеалізується автором:

Тут нема панів і хлопів

І катів немае,
І неправда, панська мати,
В Січ не заглядає 16.

Поет не сягає далі звеличення особистої доблесті козаків-запорожців, вони не виступають як представники широкого загалу трудових низів, всього народу. Тому ідейне значення цих образів зменшується у порівнянні з подібними образами Т. Г. Шевченка. Це ще залежало, звичайно, від художнього таланту й від розуміння письменником історичного процесу взагалі.

______________________

16 Микола Чернявський, Твори, т. 6, Харків, «Рух»,
1928, стор. 51.

124

Ряд творів присвятив М. Чернявський відображенню історії України часів Б. Хмельницького і його наступників. У таких віршах, як «Богданова інтродукція» (1901), «Богданова слава» (1902), «Смерть Хмельниченка» (1901), «Суботівське подзвіння» (1901) та ін., поет підкреслює велике історичне значення діяльності Богдана Хмельницького для України, всенародну любов до великого гетьмана.
Поема «Князь Сарматії» (1896) присвячена гетьмануванню Юрія Хмельницького. М. Чернявський не завжди тримається в ній на рівні об’єктивного зображення історичних подій. Проте твір привертає увагу як спроба заглибитись у психологію історичного героя, всебічно змалювати його образ.
Не зайвим буде нагадати, які проблеми ставив перед собою автор, приступаючи до написання поеми «Князь Сарматії». У розгорнутій примітці до заголовка своєї поеми М. Чернявський говорить: «Прочитуючи пам’ятки нашої старої історії, автор цих віршів не раз зупинявся думкою над долею нещасної людини й безталанного гетьмана, безславного сина великого батька,— Юрія Хмельницького. Доля кілька разів приводила його до влади й сили, і стільки ж разів скидала все нижче й нижче, поки не спустила, з петлею аркана на шиї, на дно Дністра» 17.
Отже, М. Чернявський прагнув подати романтично- ідеалізований образ історичного героя, змалювати Юрія Хмельницького з позицій надкласового, «загальнолюдського» абстрактного гуманізму. Для поета, який не раз признавався в еклектизмі своїх естетичних і політичних поглядів, в індивідуалістичному тлумаченні етичних категорій добра і зла, в споглядальницькому ставленні до різноманітних соціальних катаклізмів, це не було несподіванкою. Проте як художник М. Чернявський розійшов –

________________________
17 Микола Чернявський, Твори, т. 8, стор. 193.

 125

ся в поемі з своїми теоретичними наперед висловленими
настановами.
Автор показує, що «наслідник славного Богдана» Юрій Хмельницький не мав ні батьківської мудрості державного діяча, ні хисту полководця, ні великої любові до свого народу. Людина дрібна, егоїстична, владолюбна і жорстока, він не раз використовувався різними ворожими силами, що прагнули панувати над народом України.
Незважаючи на різні психологічні виправдання, Юрій Хмельницький змальований у поемі «Князь Сарматії» як зрадник народу, ворог тих благородних ідеалів, за які боровся все життя його батько. В даному випадку образ історично правдивий.
Історичної проблематики М. Чернявський торкається в незакінченій поемі «Катеринослав» (1889) та в поемі «Кам’яна баба» (1900). В них автор ніби зіставляє сучасну йому дійсність з минулим. Симпатії поета тут на боці ідеалізованого минулого. Характерно, що поет не бачить прогресивного в розвитку капіталізму, який неминуче породжував свого могильника — робітничий клас. М. Чернявський дивиться на робітничий клас як на жертву капіталізму, а не як на потенціального господаря своєї долі. В цьому виявилась слабкість М. Чернявського як історичного мислителя і як художника.
В той же час, як ми вже говорили, М. Чернявський у багатьох своїх творах, підносячи різноманітні теми історичного минулого, намагався їх вірно художньо осмислити і відтворити в реалістичних образах. І це йому іноді вдавалось зробити.
Важливі для характеристики еволюції поглядів поета твори на історичну тематику «Вогняні коні» (1902), «Кінець Дорошенка» (1906). М. Чернявський показує в них не лише непримиренність простого народу, низових козаків і поспільства до польської шляхти, а й ворожість інтересів українських трудівників і старшинсько-козацької верхівки.

126

Кілька поем на історичну тематику написав Борис Грінченко. Такі з них, як «Смерть отамана» (1888), «Галіма» (1890), «Лесь, преславний гайдамака» (1900), лише умовно можна назвати історичними, бо в їх основі не лежать дійсні історичні факти. А така поема, скажімо, як «Матільда Аграманте» (1897), побудована на дійсному історичному матеріалі.
В поемі «Смерть отамана» Б. Грінченко подає образ безіменного козацького ватажка, старого рубаку, що брав участь у багатьох боях проти ворогів рідної землі, безстрашно змагався за її волю й незалежність:

Не раз же він плавав під турка в чайках,
Не раз і з ляхами стинався.
Не раз, по широких гулявши степах,
Щербив на татарських її головах
І часом з волохом рубався.
Багато за волю він крові пролив,
За Січ і за рідну Вкраїну!
На дужому тілі він ран не лічив,
Живий повертався із лютих боїв,
Хоч бивсь завсігди до загину 18.

В поемі нема сюжету в класичному розумінні. Це, так би мовити, ліричний елегійний малюнок останніх хвилин життя людини, козацького ватажка. Весь арсенал художніх засобів твору покликаний створити широку, величну картину в дусі фольклорних епічних полотен. Вирази просторіччя — «вступив в стремена», «плавав під турка», «рубався», «стинався», «лежнем лежати», «вволіть мою волю» тощо, народнопісенні епітети — «лютий бій», «важенна шаблюка», «вірний джура», «дрібні сльози», «чесний бій», «далека дорога», «божий світ» не лише створюють відповідну настроєність поеми, але й допомагають розкрити характер бувалого воїна, відважного ватажка.

______________________
18 Борис Грінченко, Твори в двох томах, т. 1, К., Вид-во
АН УРСР, 1963, стор. 159.

______________________
127

Поема «Галіма» своїм змістом частково нагадує народну думу про Марусю Богуславку. Героїня поеми, колишня українська полонянка, стає улюбленою дружиною турецького баші. Але коли одного разу, походжаючи в чудовому саду і ждучи свого володаря, вона побачила, як він в’їздить з одрубаною головою козацького ватажка на ратищі, а в мертвому впізнає колишнього свого коханого, вона від розпачу і горя вмирає.
В цій поемі також немає справжнього динамічного сюжету, більше описовості, ніж розкриття характерів. Та основна її патріотична ідея, яка перегукується з народною думою про Марусю Богуславку — не може бути щасливою людина, яка занедбала батьківщину, зрадила її «з-за лакомства нещасного»,— проступає досить виразно.
В стилі героїко-епічних народних переказів написана поема Б. Грінченка «Лесь, преславний гайдамака». Вона й починається як народна епічна пісня:

Гей, у Луцьку, славнім місті,
Там зійшлось не сто, не двісті,
А зібрався люд увесь: і
Подивитись кожен хоче,
Як до смерті тут доскоче !
Гайдамака — славний Лесь 19.

За те, що Лесь «розбивав панів добреньких, убивав ксьондзів святеньких», кат має йому на площі привселюдно відрубати голову. Та, за тодішніми звичаями і законами, якщо його захоче взяти дівчина за чоловіка, провина прощається.
От вже кат ладнається відтяти голову гайдамаці, та на поміст вискакує дівка Хима і каже, що хоче взяти його за дружину.

Кат сердитий зажурився,
Люд, зрадівши, звеселився,

___________________

19 Борис Грінченко, Твори в двох томах, т. 1, стор. 172.

128

Хима рада, аж скака!
Лесь поглянув на дівчину —
Зап’ялась… «А скинь хустину:
Гляну — дівчина яка».
Хустка впала. Та й негарна!.
І руда, і нечупарна,
Ще й кирпатий ніс чудний…
«Як такую взять почвару,—
Краще вже приймати кару…
Кате! Гей, рубай мерщій!» 20

В творі діє характер вольовий, мужній, оптимістичний. Перед нами саме той випадок, коли герой діє так, як підказує логіка розвитку характеру, а не конкретні умови. Хоробрий гайдамака, який боровся проти «панів, ксьондзів», тобто за кращу долю народу, молодий козак, що любив красу у всіх її проявах, не хотів зрадити себе самого, зав’язати собі світ з дівчиною, яку не кохав, навіть перед лицем смерті. В поемі показано, що народ оцінив і цей останній його подвиг, поховавши за старовинним звичаєм на роздоллі, в широкому квітучому степу.
Вся поема написана в жвавому ритмі, в ній просвічується народна мудрість, невмирущий дотеп. Трагічне і комічне тут іде поряд, зливаючись в єдиний оптимістичний акорд хвали життю і народному безсмертю. Високу емоційну напругу розповіді підтримує глибоко прихований ліризм, що проймає всю поему.
Багато уваги історичній тематиці приділив у своїх творах Михайло Старицький. Найбільше його цікавив період визвольної війни українського народу 1648— 1654 рр., як один із насиченіших і найгероїчніших періодів в історії українського народу, який закінчився возз’єднанням України з Росією. Необхідність правдиво висвітлити цей період поставала перед прогресивними українськими письменниками і в зв’язку з фальсифіка-

______________________

20 Борис Грінченко, Твори в двох томах, т. 1, стор. 175.

 129

ціями минулого України з боку буржуазно-націоналістичних істориків.
В драмах «Богдан Хмельницький», «Оборона Буші», як і в повісті «Облога Буші» та романі-трилогії «Богдан Хмельницький», М. Старицький підкреслює героїзм і відвагу українського народу у боротьбі з поневолювачами, показує споконвічне прагнення українців до возз’єднання з братами-росіянами. В цьому ж ідейному ключі написана поема М. Старицького «Могituri» (1903).
Сюжет поеми розгортається на тлі подій визвольної війни 1648—1654 рр. Точніше, в творі зображено битву українського козацтва проти пансько-польських загарбників під Берестечком 1651 р.
Відтворюючи один з найдраматичніших епізодів визвольної війни, коли, зраджений частиною старшини, Богдан Хмельницький опинився в полоні вчорашнього свого спільника хана Гірея, а загони Богуна, Кривоноса21 і Чарноти були оточені військами Яреми Вишневецького, М. Старицький возвеличує героїчний подвиг українського козацтва, що стояло на смерть проти жорстокого ворога.
Поет реалістично і художньо переконливо зображує картини жорстокої і самовідданої боротьби козацьких загонів проти підступного ворога. Змалювання масового героїзму в оточених козацьких військах, показ надзвичайної хоробрості і самозреченості відданих народові ватажків, врешті, зображення героїчної стійкості і витримки на тортурах «перекинчика» Івана Вовтури надають творові високого драматичного пафосу, героїчного звучання, ставлять його в ряд кращих ліро-епічних поем української дожовтневої літератури.
До цього треба додати, що поет не ідеалізує козацтва, бачить класове розшарування в ньому, зраду дуками- багатіями інтересів посполитих. «За биті таляри, за села,

___________________________

21 Тут маємо хронологічне зміщення історичних подій. Максим Кривоніс помер 1648 року.

 130

млини продав своє військо Грушецький!» — говориться в поемі про одного старшинника.
Своєрідне відображення теми козацтва і Запорожжя знаходимо в творчості Якова Щоголева. У багатьох його віршах — «Запорожець», «Січа», «Хортиця», «Остання Січа», «Орлячий сон», «Огир» та інших подано Запорозьку Січ у романтичному плані. Я. Щоголев уникає питання соціальної нерівності на Січі та класових суперечностей і боротьби між старшиною і низовим козацтвом. Але це не заважало письменникові передати в поетичних картинах окремі реалістичні деталі життя запорожців, їхнього побуту, звичаїв, відтворити героїчний дух патріотизму, безстрашності і хоробрості, що були властиві степовим лицарям.
Епічною величчю і ліричною схвильованістю віє від образу запорожця, змальованого в поемі Я. Щоголева «Бабусина казка» (1896). Він рішучий, хоробрий, неспокійної вдачі. Патріотичний обов?язок велить йому захи¬щати батьківщину, військова звичка кличе до бою. І водночас це щирий, життєрадісний, лагідний і щедрий чоловік.
Образ запорожця в поемі, як і в багатьох віршах Я. Щоголева, подано в дусі народних пісень, переказів. Проте індивідуальна стильова манера Я. Щоголева у змалюванні запорожця і всіх його зовнішніх атрибутів чи не найповніше виявляється в «Бабусиній казці». Ось перед нами приїзд запорожця додому після трирічного перебування на Січі:

Куряво шляхом густе подалося!
Скрипнула хвіртка. Я вийшла. Ох ненько!
Стукнуло в мене недурно серденько!
Бачу — вояка з коня вороного

Зскочив на землю, сідла дорогого

Ледве черкнувшись на мить острогою;
Важний і бравий він став перед мною:
Кунтуш багатий, широкі вильоти,
Шапка червона, з сап’яну чоботи;
 131

Пояс по стану гнучкому повитий

Із оксамиту ще й золотом шитий.
Пил обмахнувши і кинувши в кучу

Ратище, шапку і шаблю блискучу,
Каже він: «Ти й не змінилась, Оксано!
Як же без мене жила ти, кохана?
Глянь-бо на мене: хіба не пізнала?» 22

Тут виявилась майстерність не лише художника-жанриста, а й лірика-психолога, що вміє кількома скупими, але значущими штрихами передати силу людського переживання. Невелика ліро-епічна поема Я. Щоголева «Бабусина казка», звичайно, не позбавлена певної ідеалізації образу головного героя. Та в своїй, так би мовити, документальній етнографічно-археологічній частині, в зображенні побуту, звичаїв вона становить безсумнівний інтерес.
Для української історичної поеми, як і для української поеми кінця XIX — початку XX століття загалом, характерний вихід за межі вітчизняної тематики. Маємо на увазі, насамперед, поеми Лесі Українки «Роберт Брюс, король шотландський» (1893) та Б. Грінченка «Матільда Аграманте» (1897).
В основу поеми Лесі Українки «Роберт Брюс, король шотландський» покладені матеріали з історії Шотландії, так звані війни за незалежність (1296—1314). Сюжет твору поетеса будує довільно, поряд з достовірними фактами в творі є вигадка, художній домисел.
Авторка зображує той період в історії Шотландії, коли в країну вторглися англійські феодали на чолі з королем Едвардом. Місцеве дворянство зрадило, пішло на службу до завойовників. І лише Роберт Брюс, єдиний із шотландських лицарів, не визнав влади англійського короля, втік у гори і, зібравши коло себе незадоволених нещадним визиском селян, повів їх на повстання проти іноземних загарбників.

________________________

22 Яків Щ оголів, Поезії, К., «Радянський письменник», 1958, стор. 341-342.

132

письменниця показує, що мужній і незламний характер Роберта Брюса формувався і гартувався саме в кровопролитних боях із загарбниками. Шість разів терпів поразку Роберт Брюс. І лише в сьомій битві він із своїм військом перемагає завойовників.
Повнокровність характеру Роберта Брюса в поемі досягається показом героя в різноманітних життєвих ситуаціях, у найскладніших випробуваннях. Поетеса подає різні душевні стани героя — від героїчної впевненості у перемозі до тимчасової зневіри і розпачу після поразки, а звідси — до нового зльоту переможних сподівань. Багато допомагають письменниці у створенні образу головного героя народнопісенні зображальні засоби — прийоми паралелізму, постійні епітети, метафори тощо.
Слід відзначити, що в творі вже видно окремі риси майбутніх драматичних поем письменниці — драматичну напруженість ситуацій, непримиренність конфлікту, буяння великих людських пристрастей тощо.
Поема Б. Грінченка «Матільда Аграманте» була живим відгуком письменника на повстання кубинського народу під керівництвом Хосе Марті та Антоніо Масео проти іспанських колонізаторів 1895 р. Головне місце в творі відведено відважній кубинській дівчині Магільді Аграманте. Письменникові вдалося досить рельєфно і колоритно відтворити образ героїні.
У змалюванні зовнішності Матільди Б. Грінченко не дає конкретних рис, а йде радше за іспанською романсовою народною поезією чи за кубинським фольклором:

Моря перло найдорожче —
Куба, рідная країна,—
Так Матільда з уродливих

Найдорожчая перлина23.

___________________________

Але, відтворюючи духовний світ героїні, Б. Грінченко конкретизує образ. Матільда заздрить братам, що воюють
23 Борис Грінченко, Твори в двох томах, т. 1, стор. 167.

133

за волю батьківщини, хоче, як вони, битись у рядах по¬встанців, воліє померти, аби лиш була вільною її вітчизна. Ці героїчні риси надають реалістичному образові романтичної піднесеності, глибокого емоційного звучання.
Вірогідності і правдивості змальованих картин сприяють скупі, але досить точно схоплені локальні пейзажі тощо.
Не можна не відзначити, що Б. Грінченко першим з українських письменників увів у рідну літературу тему Куби, точніше, кубинської революції, боротьби пригноблених народів проти іноземних поневолювачів. Це свідчить про розширення тематичних обріїв української поезії кінця XIX — початку XX століття, зокрема історичної поеми.
Зрозуміло, що, пишучи поеми «Роберт Брюс, король шотландський» та «Матільда Аграманте», українські письменники не лише знайомили читача з картинами давноминулих боїв шотландців проти англійців чи виступів кубинців проти іспанських колонізаторів, вводили в українську поезію інтернаціональні мотиви. Твори ці були покликані також збуджувати визвольні прагнення українського народу в його боротьбі проти царату, австро- угорської монархії, в боротьбі за своє соціальне і національне визволення.
З історичними поемами жанрово тісно зв’язані невели¬кі віршові повістки, до яких звертались поети кінця XIX — початку XX століття. їх можна умовно назвати історичними поетичними новелами. Початок їм дав ще І. Франко у першій збірці поезій «Баляди и росказь». Маємо на увазі невеликі історичні оповідання «Данина», «Аскольд і Дір під Царгородом», «Князь Олег», «Свято-слав». В основі цих віршів лежать окремі епізоди з історії давньої Русі. Сюжет кожного з них розгортається за законами епічної оповіді, але дуже стисло і лаконічно, без вступних частин, розгалужень і додаткових пояснень. Закінчується кожен вірш здебільшого несподівано, роз-

134

в’язка настає раптово. Зрозуміло, іцо й характери в таких коротеньких віршах-новелах ледве окреслені, не розгорнуті, виступають лише в своїх найголовніших прикметах.
Так, наприклад, розповідаючи у вірші «Святослав» епізод з вітчизняної історії про похід руського князя до болгар і загибель його на зворотному шляху біля дніпровських порогів від печенігів (хап печенігів з черепа князя зробив собі чашу для вина, окувавши її золотом), І. Фран ко йде майже точно за скупим літописним джерелом, на¬даючи лише окремим сухим епізодам внутрішнього зв’язку і емоціонального забарвлення. Такі сюжетні вірші- новели знаходимо і в інших українських поетів, скажімо, у М. Чернявського («Князь Ігор», «Чаша Святослава», «Саур-могила» та ін.).
Олександр Олесь створив за таким зразком цілу збірку («Княжі часи» — написана 15 жовтня — 8 листопада 1920 р., видана у Львові 1930 р.). Самі назви віршів вказують на зміст їх — «Смерть Олега», «Похід Ігоря на арабів і персів», «Княгиня Ольга», «Юнацтво Святослава», «Похід на хазар», «Печенізька облога Києва» тощо. Це переважно поетичні переспіви за сюжетами давньоруських літописів, як і згадувані вище вірші І. Франка. Деякі з них, як, скажімо, вірш «Печенізька облога Києва», зроблені досить майстерно і пройняті духом патріотизму, любові до рідної землі. О. Олесь брав найяскравіші літописні епізоди і обробляв їх віршами. Як художні обробки окремих історичних сюжетів ці поезії не позбавлені певного пізнавального і естетичного значення.
Розглядаючи історичні поеми, слід зазначити, що вони за своєю поетикою і художньо-стилістичними особливостями близькі до епічних фольклорних творів — дум, історичних пісень тощо. Історико-героїчний матеріал, теми героїчного минулого України, традиції історичного фольклору, що відбились певним чином у поемах цього жанрового різновиду, спричинили тяжіння цих творів до зразків героїчного ецосу. Епічне начало відчувається тут і в сю –

135

жетних побудовах, і в змалюванні образів та характерів, і в поетиці взагалі.
Епічний розмах поем виявляється передусім у гіперболізації героїв, їхніх вчинків, подібно до того як це робиться в народних думах чи історичних піснях.
Так, в історичній поемі М. Чернявського «Козаки» явно гіперболізується, доводиться до фантастичних меж кмітливість, вміння, сміливість, одчайдушність і невразливість козаків, які на своїх човнах протистоять турецьким галерам, що наздогнали їх. Під вибухами турецьких гармат козаки залишаються цілі і щасливо відбувають додому.
В епічному ореолі поданий Богдан Хмельницький з поеми І. Франка «На Святоюрській горі». Від проймаючого погляду гетьмана не заховується жодна потаємна думка послів польського короля; сміливо викриваючи їхні чорні помисли, Богдан Хмельницький примушує їх бліднути і тремтіти.
В героїчно-епічних барвах змальований, скажімо, і Іван Вовгура-Лисенко з поеми “Могituri” М. Старицько го. Досвідчений воїн-патріот, що йде свідомо на тортури і смерть, аби врятувати оточене військо, показаний як людина надзвичайної мужності і неймовірної сили волі (згадаймо хоч би його спокійну розмову з панами, коли кати насипали йому за халяви жару).
Проте тенденції до епічності не витісняють і ліричного начала в історичних поемах, що йде також від народних зразків. М. Рильський вказував свого часу, що ліричні елементи, які старовинні кобзарі називали «жалощами», дуже сильно виявлені в українських думах. Саме ці традиційні ліричні елементи перейняли історичні поеми (в своєрідній, звичайно, інтерпретації).
Не позбавлені історичні поеми і драматичних елементів, що йдуть від драматизму самих творів, від драматичних колізій, що відображали реальну дійсність.

136

Каспрук Арсен. Українська поема кінця ХІХ – початку ХХ століття. — Київ, Видавництво «Наукова думка», 1973. — С 102-136.