Арсен Каспрук. Жанри лірики Івана Франка

Арсен Арсенович Каспрук

8 ІІІ 1919 – 10 ХІ 1982

Український письменник, літературознавець і поет.

Дослідник класичної української поезії. Творчості Івана Франка, Лесі Українки, Павла Грабовського, Якова Щоголева, Олени Пчілки, Уляни Кравченко, Агатангела Кримського, Володимира Самійленка, Івана Манжури, Пантелеймона Куліша, Бориса Грінченка.

Автор досліджень «Яків Щоголів. Нарис життя і творчості» (К., 1958); «Леся Українка. Літературний портрет» (К., 1958); «Леся Українка. Літературний портрет» (К., 1963) (друге перероблене і доповнене видання); «Філософські поеми Івана Франка» (К., 1965); «Українська поема кінця XIX- початку ХХ ст. Ідеї, теми, проблеми жанру» (К., 1973), «Іван Франко. Життєвий і творчий шлях» (К., 1983) (у співавторстві з І. І. Бассом).

А також неопублікованих праць «Павло Грабовський – поет-громадянин», «Українська класична поема: жанри, класифікація і різновиди», «Поетичний простір Івана Франка» та збірки поезій «Виднокола», які розміщені на нашому сайті.

На сайті ви можете знайти (набравши в пошуку) статті Арсена Каспрука «Лірична драма «Зів’яле листя» та її відгомін у поезії», «Шляхи філософської поеми», Від «Енеїди» до «Мойсея» (Деякі питання розвитку жанру української дожовтневої поеми), «Поема в сучасному літературознавстві», «Ранні поеми Івана Франка», «Жанр притчі в поезії Івана Франка», «Жмуток до «Зів’ялого   листя» Івана Франка», «Жанри лірики Івана Франка»,  «Особливості ліро-епічної та епічної поезії Івана Франка», які випередили свій час, і були частиною задуманої дослідником монографії «Українська класична поема: жанри, класифікація і різновиди».

Питання франкознавства

Жанри лірики Івана Франка

Арсен Каспрук

Жанри як структурно-утворювальні системи художньої літератури в сучасному літературознавстві розглядають в історичному, естетичному і філософському аспектах.
В історичному плані жанри являють собою змінювані форми, що перебувають у розвитку, вдосконаленні. «Категорія літературного жанру,— пише Д. С. Лихачов,— категорія історична. Літературні жанри з’являються тільки на певній стадії розвитку мистецтва слова і потім постійно змінюються» 1.
З погляду естетичного змісту жанри значною мірою акумулюють у собі мистецький досвід людства, визначають засоби художнього узагальнення. «Жанри — це інструмент художнього осягнення дійсності» 2.
Жанр як система естетичного мислення певної епохи, як система поглядів на світ передбачає єдність змісту і форми. Притому ця єдність у категорії жанру отримує свій конкретно-історичний та індивідуально-творчий вияв як результат діалектичного взаємозв’язку загальних жанрових принципів та їх формальних ознак і особливостей. Жанрові притаманні, з одного боку, сталість, постійність, повторюваність, а з другого — здатність до оновлення, до зміни, відповідно до нових форм суспільного життя, естетичної свідомості. Діалектика жанрів як форм руху, розвитку літературного процесу полягає в тому, що хоч вони й «консервативні, найбільш стійкі, традиційні» (це «зв’язано з певною стійкістю естетичних уявлень») 3, та водночас здатні до зміни й оновлення.
___________________________________________________

1 Лихачев Д. С. Поэтика древнерусской литературы. Изд. 2-е.— Л.: Наука,. 1971, с. 42.
2 Тимина С. И. Проблема жанровых трансформаций в рамках единой творческой истории.— У кн.: Жанры в советской литературе, Сб. науч. работ Ленингр. госпединститута.— Л., 1973, с. 36.
3 Кузьмичев И. К. Введение в теорию классификации литературных жанров.— У кн.: Жанры советской литературы. Вопросы теории и истории.— Ученые записки Горьковск. госуниверситета, т. 79.— Горький, 1968, с. 72; див. також: Стен- н и к Ю. В. Системы жанров в историко-литературном процессе,—У кн.: Историко-литературный процесс. Проблемы и методы изучения.— Л.: Наука, 1974, с. 175.

62

На різних етапах історичного розвитку літератури, в різних системах естетичних уявлень ступені «стабільності» і «змінності» жанрів були різними. Вирішальними факторами, що зумовлювали певну «консервацію» жанрів чи, навпаки, їх змінюваність, оновлення, взаємопроникнення, були, як слушно підкреслює І. К. Кузьмичов, методологія художнього мислення і творчий метод, що на цей час історично склався. Так, скажімо, для класицизму домінуючими жанрами стали трагедія і комедія. Притому змішування, взаємопроникнення жаноів у часи класицизму не допускалося в теорії, та й не було спроб здійснити в художній практиці.
В літературі романтизму категорія жанру втрачає свою універсальність. Про систему жанрів тут уже можна говорити скоріше в термінологічному розумінні, ніж як про суттєву категорію самого історико- літературного процесу.
Ще більшої жанрової свободи й розкутості досягає література критичного реалізму. Реалізм виключає стилістичні чи жанрові обмеження і, отже, відкриває шляхи найширшого схрещування всіх відомих раніше традиційних жанрів, їх взаємної дифузії. Хоча реалізм і має свої «улюблені» жанри (здебільшого епічні), та водночас набувають небаченого розквіту найрізноманітніші жанрові форми й різновиди. Реалістична література прагне відображати не окремі, ізольовані одне від одного явища суспільного життя, а виявляти їх загальний сенс, розкривати внутрішню єдність і зв’язки.
Звідси тенденція до синтезу, прагнення письменників-реалістів при розробці будь-якої теми в тому чи іншому жанрі відбивати загальні закономірності індивідуального й суспільного буття. Звідси «закономірне для реалістичної літератури, складне поєднання тенденцій до диференціації та інтеграції жанрів» 4.
Усе це характерне для російської та української літератур другої половини XIX — початку XX століть, звичайно, з урахуванням їх особливостей. У реалістичній українській літературі другої половини XIX— початку XX століть тенденція до активного освоєння, переосмислення всього багатства й різноманітності жанрових форм найяскравіше виявилась у творчості І. Франка. Відтворюючи життя українського народу в сучасному і в минулому, провіщаючи йому щасливе майбутнє, прокладаючи мости єднання між народами, І. Франко охоче звертається до найрізноманітніших форм художнього зображення і в прозі, і в поезії, і в драматургії. Він широко вдавався до всіх відомих на той час традиційних жанрів і жанрових різновидів, трансформуючи, оновлюючи їх.
Вже на початку творчої діяльності І. Франко енергійно освоював різноманітні жанрові форми у прозі, драматургії, ліриці. Архів письменника, його листування, перші публікації в журналі «Друг» свідчать, що він, зокрема, в ліриці (у перекладах і в оригінальних віршах), пробував свої сили в написанні од, елегій, послань, пісень, газелей, епіграм, ксеній, секстин, сонетів тощо. Правда, це ще не були твори високої поетичної вартості, проте постійна і наполеглива робота поета над віршем, над різними його строфічними формами й жанрами дала згодом вагомі результати.
Після виданої у Львові 1876 р. першої невеличкої збірки поезій «Баляди і роскази», ще учнівської за своїм змістом і формою, в 1887 році з’являється збірка «З вершин і низин», що стала етапною в розвитку української поезії кінця XIX ст. У цій збірці (особливо в її
____________________________________________________
4 Фридлендер Г. М. Поэтика русского реализма. Очерки о русской литературе XIX в.— Л.: Наука, 1971, с. 65.

63

другому, доповненому виданні 1893 р.) виявились надзвичайна тематична різноманітність поезій революціонера-демократа і водночас багатство строфіки, жанрових форм лірики, її метричних побудов. Тут знаходимо такі ліричні жанрові форми, як гімн, пісня, дума, сонет, ідилія, веснянка, тріолет, ліричний, сатиричний портрети, послання та ін.
Цікаво, що в багатьох випадках окремі цикли поезій І. Франка названі відповідно до жанрових ознак включених до них творів. Так, у збірці «В вершин і низин» (1893) — це «Вольні сонети», «Тюремні сонети», «Веснянки»; у збірці «Semper tiro»— «Нові співомовки», «Буркутські станси» та ін.
Вдаючись до канонічних жанрових форм лірики, І. Франко, як правило, видозмінює, трансформує їх відповідно до своїх естетичних поглядів революціонера-демократа, до свого розуміння ролі поезії в суспільному житті. Яскравим прикладом цього є використання поетом класичної форми сонета.
І. Франко добре знав історію розвитку сонета як жанрової форми. Адже ще з часів гімназії він читав, вивчав і перекладав сонети Петрарки, Цанте, Шекспіра, Гейне, Міцкевича та ін. Писали сонети й західноукраїнські поети М. Устиянович та М. Шашкевич, із чиєю творчістю І. Франко був знайомий. Ще до виходу в світ збірки «З вершин і низин» І. Франко створив чимало сонетів. Окремі з них були надруковані (скажімо, «Народна пісня», «Дві дороги», «Наш образ»). Проте сонети збірки «З вершин і низин» («Вольні сонети», «Тюремні сонети») створені на зовсім іншій естетичній основі. І. Франко оновив канонічну форму сонета, надавши йому іншого змісту — революційно-демократичного. Про те, що поет був цілком свідомий свого завдання, свідчить хоча б останній твір циклу «Вольні сонети»:

Колись в сонетах Данте і Петрарка,
Шекспір і Спенсер красоту співали,
В форму майстерну, мов різблена чарка,
Свою любов, мов шум-вино, вливали.

Ту чарку німці в меч перекували,
Коли знялась патріотична сварка;
«Панцирний» їх сонет, як капрал, гарка,
Лиш краску крові любить і блиск стали.

Нам, хліборобам, що з мечем почати?
Прийдесь нову зробити перекову:
Патріотичний меч перекувати

На плуг — обліг будущини орати,
На серп, щоб жито жать, життя основу,
На вили — чистить стайню Авгійову 5.

І. Франко ставить нове завдання перед поетами-однодумцями — працювати для народу, для майбутнього. А в сонеті «Вам страшно тої огняної хвилі…» із циклу «Вольні сонети» поет славить революцію.
Якщо «Вольні сонети» І. Франка — це певною мірою своєрідний поетичний трактат про призначення сонета в нові часи, то всі «Тюремні сонети» мають гостре антибуржуазне спрямування. Тут гнівно засуджено безправ’я, знущання над людською гідністю, показано неймовірні поневіряння в’язнів у «конституційній» Австро-Угорщині.
«Тюремні сонети»— це, власне, щоденник мук, страждань, болів ув’язнених. Протестуючи проти писанини буржуазних естетиків, ідилічних віршів галицьких буржуазно-націоналістичних «ботокудів», поет реалістично, навіть дещо навмисне натуралістично малює «дно» тогочасної дійсності. Ніби відповідаючи на можливі закиди щодо «неестетичності» зображуваного, він пише:
«Агій,— почнуть естетики кричати,—
Ось до чого у н и х доходить штука!

_____________________________________________________
5 Франко Іван. Повне зібр. тв.: У 50-ти т.— К.: Наук, думка, 1976.— Т. І, с. 150. Далі, посилаючись на це видання, зазначатимемо в дужках том і сторінку.

64

Яка де в світі погань є, грязюка,
Вони давай її в сонети бгати.
Петрарка в гробі перевернесь, пробі!»
Нехай! Та тільки він ходив в саєтах,
Жив у палатах, меч носив при собі,
Тим-то краси, пишнот в його сонетах
Так много. Ми ж тут живемо в клоаці,
То й де ж нам взяти кращих декорацій? (1, 155).

Отже, сонет у І. Франка стає зброєю в боротьбі за революційні ідеали, за світ соціальної справедливості. Дослідники поетичної творчості І. Франка звертали увагу на те, що в сонетах письменника, особливо в «Тюремних сонетах», значну роль відіграють епічні деталі, описи тюремного побуту тощо. «Але головне в них — ліричні елементи,— пише С. М. Шаховський.— Герой з його бурхливою емоціональністю, що загострена любов’ю і ненавистю, з глибоким розумінням історії, сучасності і майбутнього народів,— це повнокровний типовий образ революціонера 80-х років, такий життєво правдивий, як і в епічній прозовій спадщині письменника» 6.
Своєю революційною ідейністю, сатиричним пафосом вірші циклу «Тюремні сонети» близькі до політичних памфлетів, до викривальних революційних поезій 80-х років XIX ст. Новизна громадсько-політичних мотивів, типів, картин зумовила те, що при збереженні основних формальних класичних норм сонети І. Франка стали своєрідним жанрово- тематичним явищем у світовій ліриці. Гнучко використовував І. Франко і форму сонета — для поезій різноманітного змістово-ідейного спрямування. Тут і критичне послання («Данилові Млаці»), і художньо- філософське узагальнення («Сікстинська мадонна»), і політичне викриття («Легенда про Пілата»), й інтимно-ліричний етюд («Жіноче серце! Чи ти лід студений…») тощо.
У збірці «З вершин і низин» переосмислюється також традиційна фольклорна лірична форма — веснянка. Знову ж маємо цілий цикл поезій «Веснянки», де автор широко вдається до образності, поетики, ритмомелодики цього жанру. Тут бринить передчуття щасливої весни людства, революційного оновлення світу («Дивувалась зима…», «Гримить! Благодатна пора наступає…», «Гріє сонечко!..», «Розвивайся, лозо, борзо…» та ін.):

Гримить! Тайна дрож пронимає народи,—
Мабуть, благодатная хвиля надходить…
Мільйони чекають щасливої зміни,
Ті хмари — плідної будущини тіни,
Що людськість, мов красна весна, обновить…
Гримить! (1,26).

У своїх веснянках І. Франко часто вдається до народнопісенних зачинів, окремих образів, а до вірша «Ой що в полі за димове?» поет включив, майже без зміни, два рядки фольклорної веснянки 7. Та це
_________________________________________________
6 Шаховський Семен. Майстерність Івана Франка.— К.: Рад. письменник, 1956, с. 79.
7 Як пише О. І. Дей, ці рядки І. Франко дослівно взяв із народної пісні, записаної ним 1880 р. від Кароля Батовського:
Ой братчику Романочку,
Що то в полі за димове?
Чи то вірли крильми б’ються,
Чи вівчарі турму гонять?
За зразком цієї пісні про Романа і продану сестру Франко побудував увесь свій вірш, що виявилось і в ритміці, і в інтонаційних особливостях, і у відсутності чіткого римування, і в багатьох синтаксичних та лексичних формах. (Див.: Дей Олексій. Іван Франко і народна творчість.— К.: Держлітвидав, 1955, с. 214).

65

були не стилізації під фольклор, а цілком оригінальні, піднесені на рівень суспільно-філософського, революційного звучання поезії, де народнопоетичні образи отримали нове ідейно-естетичне наповнення. Жанровий різновид лірики — веснянки — розробляли й інші українські поети — М. Шашкевич, І. Манжура, Леся Українка, П. Грабовський. Проте саме в І. Франка знаходимо найповніше тематичне розгалуження, різноманітність образних і ритмомелодичних виявів, а головне — найвищий ідейно-філософський зміст. Збірка «З вершин і низин» подала взірці для дальшого поетичного розроблення, зокрема, й цієї жанрової форми лірики.
Лірика І. Франка була найтісніше пов’язана з його боротьбою за визволення народу, з його громадською діяльністю як революційного письменника. Варто згадати такі цикли поезій із збірки «З вершин і низин», як «Осінні думи», «Нічні думи», «Думи пролетарія». За жанровими ознаками це — не думи фольклорного походження (ліро-епічні пісні героїчного характеру). Це роздуми, міркування, ліричні медитації, що нагадують «думки» поезії Т. Г. Шевченка. Так, у вірші «Не покидай мене, пекучий болю…» поет звертається до думи-муки:

Ох, загніздись на дні душі моєї
Важкая думо! Сильними кліщами
Стискай те серце, скоро б від твоєї
Схибнув я стежки! Ночами і днями
Шепчи над вухом: «Ти слуга нещасних!
Працюй для них словами і руками
Без бажань власних, без вдоволень власних!» (І, 50).

Новаторськими за змістом є «Думи пролетарія» — «На суді», «Милосердним», «Semper idem!», «Ідеалісти», «Всюди нівечиться правда…», «Супокій», «Товаришам», «Не люди наші вороги…», «Не довго жив я в світі ще…», «Ви плакали фальшивими сльозами…». Тут І. Франко засуджує буржуазні інституції — право, ідеалістичну науку, церкву, а також буржуазну філантропію тощо. Від імені пролетарія він закликає до боротьби проти експлуататорського ладу. Написаний на початку 80-х років XIX ст., цикл позначений впливом студіювання І. Франком соціалістичної літератури, зокрема творів Маркса і Енгельса, які саме в цей час письменник вивчав і перекладав. Роздуми про методи і засоби боротьби, акцент на революційних мотивах зближували вірші цього циклу з ораторською поезією, з агітаційною лірикою.
Інший характер мають «Осінні думи». Вірші цього циклу — «Осінній вітре, що могучим стоном…», «Журавлі» («Понад степи і поле, гори й доли…»), «Тихенько річка котить хвилі чисті…», «Паде додолу листя з деревини…» — це спокійно-розважливі, філософські роздуми про життя людини, її місце в природі й сусільстві тощо. Але й тут органічно звучать громадянські мотиви, суспільно-філософські судження конкретного характеру:

Лиш дуб могучий, жолудьми багатий,
Спокійно в темну, зимну даль глядить —
Таж він недарма тепле літо втратив!
Най в’яне листя, най метіль гудить,
Се сил його не зможе підірвати,
І плід його приймесь і буде жить! (І, 39).

Велике місце у творчості І. Франка посідає послання. Одним із характерних послань є вірш поета «Товаришам із тюрми». Через цензурні умови він не увійшов до збірки «З вершин і низин» (уперше опублікований в журналі «Громадський друг» 1878 р.). Вірш написаний на початку 1878 р. у Львівській в’язниці, куди поета було кинуто за ре –

66

волюційну діяльність, соціалістичну агітацію. І. Франко звертається до революційної молоді із закликом мужньо йти в бойових лавах боротьби за нове життя:

Наша ціль — людське щастя і воля,
Розум владний без віри основ,
І братерство велике, всесвітнє,
Вільна праця і вільна любов!

Треба твердо нам в бою стояти,
Не лякаться, що впав перший ряд,
Хоч по трупах наперед ступати,
Ні на крок не вертатися взад.

Се ж остатня війна! Се до бою
Чоловіцтво зі звірством стає (III, 336).

Своїм пафосом, емоціональним поривом вірш близький до пушкінського «Послания в Сибирь», де прославляється подвиг революціонерів. З другого боку, як уже підкреслювали дослідники, тут відчувається вплив «Маніфесту Комуністичної партії». Весь вірш звучить як програма дій революційної молоді. Ніби розгортаючи і конкретизуючи цю програму, І. Франко створює ще ряд послань (цикл «Знайомим і незнайомим» збірки «З вершин і низин»). При цьому він звертається й до конкретних осіб, наприклад, у вірші «Корженкові», що має характер заклику:

З гнітом і тьмою,
З розбратанням братів
Сміло до бою
До кінця наших днів,

За серця й совісті
Ясним показом
В збройній готовності
Ходімо разом! (І, 89).

Революційний вірш-послання «Гриць Турчин» закликає рекрутів, селянських синів у військових мундирах, вчитися добре володіти зброєю, щоб бути готовими стати на захист «нового дня», революції:

Прийдесь за правду твердо стати
Хлоп в хлопа і плече в плече,
Прийдесь на ворога стріляти,
І кров рікою потече.

На віковічную неволю,
Пониження і гнет твердий,
На зло, що, наче гадь несита,
Ссе кров із людськості грудий,

Прийдесь стріляти й не одному
Життя покласти в боротьбі.
Учися ж, рекруте, хоч прикро
Не раз приходиться тобі! (І, 98).

Послання циклу «Знайомим і незнайомим» мають різноманітне ідейно-емоційне спрямування. Дружні, доброзичливі поради нагадують вірші «Молодому другові», «К. П.» («Гарна дівчино, пахучая квітко…»), в яких іде розважлива, тепла розмова про життя, про мистецтво, про любов. Сатиричне спрямування мають вірші «О. О.» («Сумоглядні ваші співи…») та «ЇМ. ІМ.», («Виступаєш ти чемно, порядно…»). В першому поет викриває ідеалістичні погляди, мертві літературні догми буржуазних еотетиків, які «хукають і шепчуть естетичнії формули, крають, латають і ліплять світ будущий із бібули». В другому вірші дається сатиричний портрет молодого чоловіка з аристократичного роду, «друзяки тихого, чемного», але над яким тяжіє клеймо здирника і визискувача:

Все здається мені, що налитий
Ти сльозами і кров’ю селян,
Що людською ти кривдою ситий,
Що твій батько — дерун і тиран.

То пекельная кара тяжка
За всі зла, за грабовання враже,
За обдерте, збідніле село
Як клеймо братобійчеє ляже
На твоє мармурове чоло (І, 91—92)

67

У вірші-посланні «Анні П.» («Дівчина встала рано-рано…») І. Франко подає зовсім інший, ліричний портрет. Тут у народнопісенних образах оспівано революційно-агітаційну, просвітницьку діяльність, яку провадила Ганна Павлик (рідна сестра М. Павлика) в галицькому селі. Через діалог матері й дочки в алегоричних образах (пшеничне поле, чорні хмари, полоття бур’яну) поет показує самовіддану і нелегку роботу героїні.
Отже, в циклі «Знайомим і незнайомим» знаходимо різні типи послань: послання-програму, маніфест, послання-заклик, послання, близьке до ліричного або сатиричного портрета тощо. Це, так само, як і використання різноманітних строфічних, ритмомелодичних форм, традиційних літературних і фольклорних образів та засобів, давало можливість поетові відобразити різні теми, ідеї, емоціонально-психологічні стани, риси людської поведінки тощо, сприяло розширенню і збагаченню ідейно-образного арсеналу української лірики.
Розглядаючи лірику збірки «З вершин і низин», слід звернути увагу на такі жанрові форми, як ідилія та пародія. Ідилія як жанрова форма лірики здавна оспівувала гармонію в природі і в душі людини, спокій, красу, довершеність, любов. Ідилії (від давньогрецьких до XIX ст.) мали явно антисоціальне спрямування (згладжування суспільних суперечностей, класових антагонізмів тощо). І. Франко у поезії «Ідилія» надав цьому жанрові громадянського змісту. Використовуючи народний переказ про те, що за стовпами залізними, які нібито підпирають небо, ночує сонце, а в нього є дочка-красуня, яка роздає дітям золоті яблука, поет переосмислив його у філософському гуманістичному плані. Ідилія-алегорія І. Франка підносить і звеличує діяння людей з чистим сумлінням і гарячим серцем — революціонерів, які, незважаючи на кпини міщан-«ботокудів», погорду панів-вельмож, на негоду і сльоту — невпинно прямують до мети «навстрічу сонцю золотому».
Пародія «Хлібороб» у циклі «Оси» – чи не найхарактерніша для цього жанру в збірці «З вершин і низин». І. Франко висміює в ній зміст однойменного вірша галицького поета М. Устияновича. В першій строфі пародії І. Франко використовує два рядки ідилічного вірша М. Устияновича «Хлібороб»:

Гей, хто на світі кращу долю має,
Як той, що плугом святу землю оре? (І, 102).

А далі — реалістичний поворот: «святую землю в банку заставляє». За борги землю ліцитують (продають на публічних торгах), а її колишній власник іде в найми. Кожна з наступних трьох строф, за таким же принципом, починається першим ідилічним рядком «Гей, хто на світі кращу долю має?» з наступним контрастним переходом до змалювання страждань і поневірянь галицького селянина — в цісарському війську, утисків з боку сільського начальства, жандармів, попа, які обзивають хлібороба «лінюхом, п’яницею, свинею».
У сатиричних віршах «Був у нас мужик колись…», «Якось-то буде…», «Ужас на Русі» І. Франко ніби деталізує, поглиблює картину злиденного життя трудящих Галичини, дошкульно таврує антилюдські порядки в Австро-Угорській імперії.
Особливе місце в творчості І. Франка посідає його збірка «Зів’яле листя» — лірична драма, за жанровим визначенням автора. Тут чи не найяскравіше простежуються дифузія, взаємопроникнення, сплав трьох літературних родів — епосу, лірики, драми. «Зів’яле листя», звичайно, передусім лірика. Усі три розділи («жмутки») збірки пронизує сильний ліричний струмінь, тут знаходять вияв почуття різних

68

емоційних ступенів і забарвлень. Але, з другого боку, «Зів’яле листя»— це драма, драма характеру (в його ліричному вияві, в переживаннях). Лірична драма «скріплена» своєрідним сюжетом — зміною і розвитком розмаїтих почуттів (закоханість, сум, ревнощі, розпач, байдужість, бажання смерті), які чергуються, змінюють одне одного.
Є у «Зів’ялому листі» й епічні картини («Похорон пані А. Г.», «Покоїк і кухня, два вікна в партері…»), а то й цілі епічні оповідання новелістичного характеру («В Перемишлі, де Сян пливе зелений…» та ін.).
І все-таки в цілому «Зів’яле листя» — це збірка ліричних віршів, яка охоплює ряд жанрових різновидів: пісню, романс, елегію, ліричний портрет, філософську медитацію, сюжетний ліричний вірш тощо. Піснями у «Зів’ялому листі» насамперед треба назвати такі вірші, як «Зелений явір, зелений явір…», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…», «Червона калино, чого в лузі гнешся?..», «Ой ти, дубочку кучерявий…», «Ой жалю мій, жалю…», написані І. Франком у дусі народних пісень. І поетичні зачини, і пісенно-психологічні паралелізми, і ритмомелодичні ходи, і простоту, й лаконічність поет брав (своєрідно інтерпретувавши, емоційно та образно наснаживши) з невичерпної скарбниці народної творчості. Не дивно, що ці поезії, як і переважна більшість віршів «Зів’ялого листя», покладені композиторами на музику і співаються як народні пісні.
Улюбленим народним романсом став вірш із другого «жмутку» «Зів’ялого листя» — «Як почуєш вночі край свойого вікна…». Характерно, що він знайшов музичну інтерпретацію ряду композиторів (М. Левицький, Я. Лопатинський, Д. Січинський, Я. Степовий, П. Майборода та ін.). Така ж щаслива доля останнього вірша з першого «жмутку» — елегії «Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі…». На текст вірша написали музику М. Лисенко, Я.Степовий, Г. Майборода та ін.
Разом з тим у «Зів’ялому листі», збірці ліричних віршів, любовних пісень, І. Франко розробив і громадянські теми, атеїстичні мотиви тощо. Так, філософська медитація «Душа безсмертна! Жить віковічно їй!..» розкриває матеріалістичні ідеї. Ліричний герой стверджує:

Одно лиш вічне без початку й кінця,
Живе і сильне,— се є матерія:
Один атом її тривкіший,
Ніж всі боги, всі Астарти й Ягве (II, 172).

Вірш «Не боюсь я ні бога, ні біса…» — своєрідна декларація атеїзму поета, його ненависті до царів.
Майстерно зроблений вірш-верлібр третього «жмутку» «Матінко моя ріднесенька…», яким захоплювався М. Рильський. Вірш написано в дусі фольклорного голосіння (ритміка, інтонації, образно-стилістичні фігури). І водночас він, як і інші поезії І. Франка, генетично зв’язані з народною творчістю, індивідуально неповторний.
Кожна збірка віршів І. Франка своєрідна не лише за темами, ідеями, мотивами, а й за жанрами. Це можна сказати і про наступну— «Мій Ізмарагд» (1898). Тут передусім слід виділити два знамениті вірші-послання —«Сідоглавому», в якому І. Франко дає бій ліберальним псевдопатріотам з табору української націоналістичної буржуазії, і «Декадент», де поет висловлює свої погляди на мистецтво.
Життя тогочасного галицького села з його бідністю,. забобонами, сварками, засиллям багатіїв зображено в циклах збірки «По селах» та «До Бразілії». Малюючи болісні картини еміграції галицьких селян за океан, І. Франко розробляє оригінальний жанровий різновид громадянської лірики — листи («Лист до Стефанії», «Лист із Бразілії»).

69

У першому творі передано хитру, облудну мову вербувальника, що агітує галицьких селян їхати до Бразілії, в другому — розповідь селян про їхні нелюдські поневіряння і страждання на чужині. Безпосередність, простота, емоційність, епістолярна форма викладу — все це робило «листи» вагомою жанровою формою викривальної лірики.
Є у збірці «Мій Ізмарагд» цілі розділи повчальної поезії («Паренетікон», «Притчі»), де розробляються філософсько-етичні теми і проблеми. Ми зупинимося лише на такому різновиді філософсько-етичної лірики, як «Строфи» (з розділу «Паренетікон»), бо притчі належать до епіки чи ліро-епіки.
В даному разі «строфа» означає не графічний поділ вірша за кількістю рядків з певною системо тощо, а жанрову одиницю. За змістом це короткі афоризми, філософські сентенції здебільшого повчального характеру:

Книги — морська глибина:
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить (II, 202).

У передмові до «Мого Ізмарагду» І. Франко підкреслював, що його притчі, рефлексії, афоризми, які він брав з різних джерел, проповідують моральність, відмінну од «колінопреклонної, поклонобийної та черствосердної моральності багатьох стовпів церкви». Саме в дусі народної моралі написані його строфи і притчі.
Збірка «Із днів журби» (1900) теж має свої тематичні та жанрові своєрідності. В першому її циклі ще ніби відлунює «Зів’яле листя» («В парку є одна стежина…», «Коли часом в важкій задумі…», «Де я не йду, що не почну…», «Не можу забути!..», «Вже три роки я збираюсь…», «З усіх солодких, любих слів…» та ін.). У цих ліричних медитаціях, спогадах відчувається лише далекий відгомін давньої пристрасті, кохання, що вже погасло, втишилось. Є тут і інша, сказати б, суспільна, філософська медитація «І знов рефлексії! Та цур же їм!..», де поет висловлює своє розуміння суспільної праці як найвищого призначення людини, свою любов до людей:

… Люди! Діти!
До мене! Я люблю вас, всіх люблю!
І все зроблю, що будете хотіти!
Чи крові треба — кров за все проллю!
Чи діл — я сильний, віковічні скали
розторощу, на землю повалю (III, 14).

Цікавий у жанровому відношенні цикл «Спомини», особливо вірші автобіографічного характеру («Маленький хутір серед лук і нив…», «В село ходив. Душа щемить і досі…», «Ось панський двір! На згір’ї край села…» та ін.).
Це, так би мовити, зарисовки з натури, жанрові картинки сучасного І. Франкові галицького села з його бідністю, соціальною кривдою, темнотою.
«У ліриці XIX ст.,— пише Л. Гінзбург,—яка звільнилася від обов’язкових жанрових сюжетів, лірична подія найчастіше виникає з реальної події, враження, імпульсу. Біографічні реалії можуть стати реаліями естетично дійовими, тобто розрахованим на сприйняття читачем елементом художньої структури»8. Комплексом таких високохудожніх, естетичних елементів і стали автобіографічні мотиви у згаданих поезіях І. Франка. Особливо наочно це видно на прикладі відо-
______________________________________________
8 Гинзбург Л. О лирике.— М.— Л.: Сов. писатель, 1974, с. 297.

70

мого вірша «У долині село лежить…» (цикл «В Плен-Ері»):

У долині село лежить,
понад селом туман дрижить,
а на горбі край села стоїть кузня немала.

А в тій кузні коваль клепле,
а в коваля серце тепле,
а він клепле та й співа,
всіх до кузні іззива (III, 40—41).

Конкретні біографічні реалії (село — Нагуєвичі, коваль — батько поета) поволі переростають у соціально-філософські символи. Кузня уособлює місце революційних сходок, де «кують ясну зброю замість пут», коваль — революційні, демократичні сили суспільства, які допомагають трудящим вибитись із темряви, гніту на волю.
У збірці «Semper tiro» (1906) І. Франко, поряд з сонетом, посланням, ліричною медитацією та іншими жанровими різновидами лірики, вводить співомовки («Нові співомовки»), станси («Буркутські станси») тощо. У збірці «Давнє й нове»—вільні вірші («Modem», «Anima saltans», «До Музи»), гімн («Пісня руських хлопів-радикалів»—тут гімн має революційне спрямування, як і відомий гімн «Вічний революціонер» із збірки «З вершин і низин»), марш («Марш галицько-руських «твердих») та ін.
Треба відзначити ще таке цікаве явище в ліриці І. Франка, як, сказати б, роз’єднання, розчленування однієї жанрової форми лірики на дві (під тією самою назвою) з різним, часто протилежним, змістовим та емоційним наповненням. Про сонети й ідилії ми вже говорили. Можна навести багато прикладів такого двоєдиного освоєння елегії. Крім уже згадуваної «Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі…» («Зів’яле листя»), можна назвати ще й цикл «Майові елегії». Тут маємо п’ять творів (останній без закінчення), виконаних у дусі класичних, грецьких елегій. Але є у І. Франка й інша, сатирична елегія, де висміюється діяльність реакційного клерикального галицького діяча Івана Наумовича:

Людьми забутий і богами,
Сиджу я осьде над потоком,
Хтів би-м ’го перескочить скоком,
Но все лиш фиркаю ногами.

Минув час моїх скоків хвацьких!
Тепер я сам, як день божистий,
Сиджу й співаю акафісти
Та стиха дру хлопів скалацьких
(ІІ, 287-288).

У ліриці І. Франка не раз зустрічається така жанрова форма як романс (особливо багато їх у збірці «Зів’яле листя»). І водночас поет створив інший різновид цієї форми («Буркутська романса»), де в дусі народного гумору зобразив залицяння Лядескула до Лукавиці (назви гір). Сатиричне звучання має жанрова форма маршу у вірші «Марш галицько-руських «твердих». Вільний вірш (збірка «Давнє й нове») використано для створення пародій на пустопорожню та претензійну поезію тогочасних декадентів.
І. Франко створив чимало епіграм, особливо у молоді роки. Так, 1878 р. він написав цілу низку епіграм («Словар-поет», «Вер-й», «Слово», «Арістофан II» та ін.), у яких висміював галицьке «ботокудство», «москвофілів» Б. Дідицького, В. Площанського, реакційну газету «Слово» та ін.
Розглядаючи поезію І. Франка, знайдемо в ній, крім згаданих, ще цілий ряд різновидів лірики (газель, коломийка, думка, шумка, колядка, повчання та ін.). Загалом тільки в оригінальній поезії (без перекладів і переспівів) І. Франко використав близько півсотні різноманітних жанрових форм лірики. Жоден з українських (та й не лише українських) поетів не опрацював такого величезного жанрового багатства.
Може постати питання, чому саме І. Франко так багато шукав, експериментував, зокрема в ліриці? Це був закономірний процес. Як

71

революціонер-демократ, продовжувач естетичних ідей Бєлінського, Шевченка, Чернишевського, Герцена, Некрасова, збагачений ідеями марксизму, І. Франко рухав уперед розвиток української літератури. Бурхливе економічне і політичне життя кінця XIX — початку XX століть на Україні, в Росії давало письменникові безліч тем. Щоб осмислити й високохудожньо відтворити їх у світлі своїх революційно-демократичних естетичних засад, він мав не лише володіти всіма завоюваннями тогочасної літератури в галузі форми, а й бути новатором, шукачем нових засобів вираження- Вивчення жанрового розмаїття лірики І. Франка, (як і його епіки та ліро-епіки) дає підстави твердити, що жанри в творчості письменника не лише відігравали функціональну роль як структурно-утворювальні форми, а й несли цілеспрямоване ідейно-естетичне навантаження. Вони відбивали пошуки і досягнення письменника, характер сприймання ним нових явищ соціального життя. Вони були свідченням розвитку і становлення нових ідейно-художніх принципів в українській дожовтневій літературі, утвердженням у ній реалізму, засад революційно-демократичної естетики.

72

журнал “Радянське літературознавство” №7, 1979 рік