Арсен Каспрук. Талановитий майстер поетичного слова. Яків Щоголів

Арсен Арсенович Каспрук

8 ІІІ 1919 – 10 ХІ 1982

Український письменник, літературознавець і поет.

Дослідник класичної української поезії. Творчості Івана Франка, Лесі Українки, Павла Грабовського, Якова Щоголева, Олени Пчілки, Уляни Кравченко, Агатангела Кримського, Володимира Самійленка, Івана Манжури, Пантелеймона Куліша, Бориса Грінченка.

Автор досліджень «Яків Щоголів. Нарис життя і творчості» (К., 1958); «Леся Українка. Літературний портрет» (К., 1958); «Леся Українка. Літературний портрет» (К., 1963) (друге перероблене і доповнене видання); «Філософські поеми Івана Франка» (К., 1965); «Українська поема кінця XIX- початку ХХ ст. Ідеї, теми, проблеми жанру» (К., 1973), «Іван Франко. Життєвий і творчий шлях» (К., 1983) (у співавторстві з І. І. Бассом).

А також неопублікованих праць «Павло Грабовський – поет-громадянин», «Українська класична поема: жанри, класифікація і різновиди», «Поетичний простір Івана Франка» та збірки поезій «Виднокола», які розміщені на нашому сайті.

На сайті ви можете знайти усі ці дослідження, а також (набравши в пошуку) статті Арсена Каспрука «Лірична драма «Зів’яле листя» та її відгомін у поезії», «Шляхи філософської поеми», Від «Енеїди» до «Мойсея» (Деякі питання розвитку жанру української дожовтневої поеми), «Поема в сучасному літературознавстві», «Ранні поеми Івана Франка», «Жанр притчі в поезії Івана Франка», «Жмуток до «Зів’ялого   листя» Івана Франка», «Жанри лірики Івана Франка»,  «Особливості ліро-епічної та епічної поезії Івана Франка», які випередили свій час, і були частиною задуманої дослідником монографії «Українська класична поема: жанри, класифікація і різновиди».

Бібліотека поета

Яків Щоголів

Поезії

Радянський письменник

Київ

1958

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:
П. Бажан, О. Є. Засенко, С. А. Крижанівський, С. Малишко, М. Л. Нагнибіда, Л. М. Новиченко, Л. С. Первомайський, М. Т. Рильський, П. Г. Тичина.
Упорядкування текстів, передмова і примітки А. А. Каспрука

Талановитий майстер поетичного слова

Арсен Каспрук

Талановитий поет Яків Іванович Щоголів посідає в історії української дожовтневої літератури почесне місце.
Виступивши з першими поезіями на початку сорокових років XIX ст., Щоголів на схилі життя, в 70—90 рр. розгорнув особливо інтенсивну поетичну діяльність, видавши дві збірки поезій. Ці збірки — «Ворскло» (1883 р.) і «Слобожанщина» (1898 р.) й принесли йому загальне визнання.

* *
*

Я. І. Щоголів народився наприкінці 1824 р. в м. Охтирці бувшої Харківської губернії (нині Сумської області) в небагатій родині. Дід його був попом, а батько дрібним службовцем, що за сорок років урядової служби досяг чину «титулярного радника». Батько мав за містом десять десятин землі, а в Охтирці власний, дерев’яний будинок, де й народився Яків.

3

З раннього віку майбутній поет виховувався під наглядом матері, в атмосфері патріархальних, релігійних традицій, серед багатої природи понад рікою Ворсклою та околиць м. Охтирки. Прогулянки в човнах по Ворсклі, на озерах, мандри з однолітками в ліси і луги залишили в Щоголева багаті враження, які він пізніше талановито відтворив у своїх поезіях.
У 1832—1835 роки Щоголів навчається в «трьохкласному повітовому училищі» м. Охтирки, а після його закінчення (1836 р.) вступає до 1-ї Харківської гімназії, де вчився біля семи років.
Роки навчання в гімназії були досить важливими для духовного розвитку майбутнього поета. В гімназії Щоголів знайомиться з творами Пушкіна, Жуковського, Лермонтова, Батюшкова. Він читає також романи Вальтера Скотта, Купера, твори Гоголя, які він і пізніше високо оцінював, називаючи «поезією в прозаїчній формі».
З четвертого класу гімназії Щоголів розпочинає самостійні поетичні спроби. Викладач історії російської літератури П. І. Іноземцев, що сам писав і друкував у періодичних виданнях (під псевдонімом Нєдолін) вірші, а також був пристрасним пропагандистом серед гімназистів творчості Пушкіна, Лермонтова та новіших явищ російської літератури, всіляко заохочував Щоголева до писання поезій.
У 1843 р. Щоголів закінчив гімназію і готувався вступити на юридичний факультет Харківського університету. Уже під час самих іспитів, за порадою професорів університету І. І. Срезнєвського та А. Л. Мет- линського, яким були відомі його вірші і любов до літератури, Щоголів перейшов на історико-філологічний факультет, через п’ять років (у 1848 р.) закінчив його.

4

Атмосфера, в якій перебував Щоголів у ці роки, загалом була сприятливою для зростання його поетичного таланту. Ректором Харківського університету з 1841 року був відомий український письменник П. П. Гулак-Артемовський, що прихильно ставився до Щоголева. В часи навчання в університеті Я. І. Щоголів близько був знайомий з такими українськими письменниками, як А. Л. Метлинський, М. І. Костомаров. Своєю людиною він був також у домі професора І. І. Срезнєвського.
Жваве літературне життя в університеті викликало серед студентської молоді спроби власної художньої творчості. За спогадами сучасників серед тодішніх харківських студентів-літераторів найпомітнішими постатями були Я. І. Щоголів і М. Ф. Щербина, пізніше відомий російський поет. Формування естетичних поглядів Щоголева в цей час відбувається в цілком певному напрямі, визначеному ідейними і літературними принципами його університетських учителів А. Мет- линського, І. Срезнєвського, М. Костомарова. Як відомо, А. Метлинський, М. Костомаров, О. Корсун та інші українські поети-романтики 30-х — 40-х років XIX століття в більшості своїх творів, з одного боку, підносили українську народну пісню, народну мову, народні повір’я і легенди, захоплювались історичним минулим України, а з другого боку, вважали, що українська мова занепадає, доживає свій вік і з плином часу буде забута. Вони не спромоглися також на заклик до боротьби проти соціального і національного гніту, якого зазнав український народ. Пасивна, споглядальна їх поезія мала певний вплив на молодого Щоголева. В дусі цієї поезії він писав окремі свої ранні вірші.
На початку 40-х років XIX століття Щоголів

5

досить активно виступає з поезіями російською і українською мовами в пресі — друкується в «Литературной газете», журналі «Отечественные записки», літературному альманасі «Молодик», три випуски якого вийшли в Харкові 1843 р., а останній, четвертий, у 1844 р. в Петербурзі.
В 1848 р. Щоголів закінчив Харківський університет і поступив на службу. Спочатку він служив у Харкові столоначальником у Палаті державних маєтків. В цей час він багато роз’їжджав по селах у службових справах, міг ближче стикатися з простим народом, зокрема з селянами. Служив Щоголів і на інших посадах, як він згадує в своїй автобіографії: помічником правителя канцелярії губернатора, секретарем Приказу громадського нагляду, помічником окружного начальника Богодухівського округу, чиновником особливих доручень при Палаті державних маєтків, секретарем харківської Думи.
Про урядову службу, на якій пробув понад двадцять років, Щоголів згадував як про неприємний і важкий час, називав її «справжньою карою божою», яку мусив терпіти не маючи інших засобів для існування. Найкращим часом він вважав 1857—1858 роки, коли служив помічником окружного начальника Богодухівського округу. Письменник часто виїжджав у цей час на Полтавщину й Харківщину, бував серед населення, чув народну мову, спостерігав побут і звичаї, слухав пісні, казки, повір’я, що пізніше талановито використав у своїх творах.
З 1846 р., після написання кількох віршів для «Южного русского зборника» А. Метлинського (які не ввійшли до цього видання, а були надруковані лише в альманасі «Хата» 1860 р.), Щоголів нічого не писав аж до 1864 р. Така тривала перерва може бути пояснена

6

загальним станом літературного і суспільного життя в ці роки на Україні та в Росії і ставленням письменника до нього. Як відомо, це був важкий для української літератури час: 1847 р. царський уряд розгромив Кирило-Мефодіївське братство, віддав у солдати Т. Г. Шевченка; посилилась політична реакція в країні, збільшились утиски царської цензури. Щоголів саме тоді робив службову кар’єру. Людина поміркованих поглядів, лояльна до уряду і державного ладу, він спершу відсунув поезію на останній план, а згодом надовго і зовсім перестав писати.
Лише 1864 р. Щоголів написав чотири вірші, до того ж цілком випадково, як про це він сам розповідав1. Якось, гостюючи в домі одних знайомих, він почув у виконанні господині свій вірш «Гей у мене був коняка» («Гречкосій»), перед тим надрукований у альманасі «Хата» і покладений на музику композитором Єдлічка. Поет був не тільки здивований, але й приємно вражений, що твори його живуть і навіть переходять у пісні. Тоді ж Щоголів написав чотири вірші для передачі композиторові Єдлічці.
1871 р. Щоголів залишив урядову службу, придбав будинок на вулиці Чоботарівській у Харкові і зажив скромним, замкненим родинними інтересами життям. Лише найближчі приятелі зрідка відвідують поета. Зовсім осторонь стає в цей час Щоголів від громадських справ. В ті роки в Харкові, як і в інших великих містах України, існувало культурно-громадське ліберально-буржуазне товариство «Громада», що ставило своїм завданням піднесення культурного і економічного рівня селянства, утворення недільних шкіл,
_________________________________
1 Див. «Киевская старина», 1904 р., том
LХХХVІІ, стор. 7—9.

7

видання книжок для народу тощо. Щоголів, хоча був знайомий особисто з діячами «Громади» — А. Шимановим, М. Лободовським, В. Гнилосировим, О. Потебнею, участі в її діяльності не брав.
У 1876 р. Щоголів знову повертається до літературної роботи. Особливо плідним був для нього 1877 рік, коли він написав біля 30 творів. В автобіографії Щоголів згадував, що після написання ним 1876 р. кількох віршів для збірника, підготовлюваного О. Кониським у Києві, старші діти його — син і дочка, які любили поезію і знали розмовну українську мову, почали просити, щоб він і далі писав для них. Зрозуміло, що це було лише поштовхом до пробудження давньої пристрасті поета. Великий життєвий матеріал сам просився на папір, і Щоголів до 1878 р, створив ряд талановитих віршів на різноманітні теми.
В 1881 р. в альманасі «Луна» були надруковані два вірші Щоголева — «Козак» і «Орел», а в 1883 р. у альманасі «Рада» три вірші — «Ткач», «Шинок», «Родини».
З початку 1878 і до 1880 рр. Щоголів пережив важку родинну трагедію — смерть старших улюблених дітей — дочки Олександри і сина Василя. Приголомшений тяжким горем, поет знову чотири роки нічого не писав. Щоправда, пізніше переживання того часу знайшли відбиття у його віршах.
1883 р. за сприянням і підтримкою А. Шиманова та М. Комарова вийшла перша збірка поезій Щоголева «Ворскло», яку він видав власним коштом. Щоголів стає широко відомим письменником. На збірку «Ворскло» друкуються рецензії в журналі «Киевская старина», у львівській газеті «Діло», «Одесском вестнике», у варшавському «Ateneum’i». Велику статтю присвятив Щоголеву М. Петров у своїх «Очерках

8

истории украинской литературы» (1884 р.). Поет у цей час підтримує листування з славетним композитором М. Лисенком, з письменниками М. Старицьким, П. Кулішем та іншими.
Живе і далі Щоголів у Харкові замкнуто і скромно. Незабаром, у зв’язку з економічною скрутою, він продає будинок на Чоботарівській. Але це не засмутило його. «Я вільний, як дикий птах, — писав він у листі до приятеля і шанувача його поезії Дерев’янкіна 25 травня 1891 р. — Пожежі не боюсь і кидати нічого, куди хочу, туди й лечу. Я ніколи не заздрив розкошам. Всі мої симпатії до лісу, степу, отари чабана, водяного млина, хутора, куреня пасічника» 1.
Ведучи майже самотнє і одноманітне життя, на схилі літ Щоголів однак найбільше написав. З виходом збірника «Ворскло» він зразу ж почав готувати другу книжку поезій. Щоголів задумує не лише видати свою наступну збірку, а й написати поему. В листі до Д. Яворницького, відомого на той час дослідника запорозької старовини, пізніше директора краєзнавчого музею в Дніпропетровську, він так писав з приводу цього 23 листопада 1886 р.: «В цьому році закінчу нову серію лірних поезій, які надрукую під назвою «Конвалії», і, може бути, поему «Найда». Тоді, як і помру, то буде чим землякам пом’янути мене» 1 2.
Показово, що поет взяв участь у літературному альманасі «Розмова», який 1889 р. в Одесі готував М. Комаров, а також в українському літературному збірнику «Запомога» (на користь потерпілих від неврожаю) 1891 р., що його укладав той же упорядник.
_______________________________________
1 Я. І. Щоголів. Твори. Повний збірник, Видавництво «Рух», 1919, стор. 25.
2 Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, Відділ рукописів, ф. 9, № 33.

9

У 1895 році відзначалось п’ятдесятиліття літературної діяльності Я. І. Щоголева. Передова громадськість щиро вітала старого поета, скромного трудівника на літературній ниві.
У львівському журналі «Зоря» було надруковано статтю В. Лукича (Володимира Левицького) про життєвий і творчий шлях поета, вміщено його портрет.
Останні роки життя Щоголів дуже хворів.
Помер поет в ніч з 26 на 27 травня (старого стилю) 1898 року.
30 травня 1898 р. вийшла з друку друга і остання збірка його поезій «Слобожанщина».

Як вже згадувалось, перші твори Щоголів почав друкувати ще на початку сорокових років минулого століття. Перший відомий його друкований твір — російський вірш «Раздумье» — був надрукований 17 липня 1840 р. в «Литературной газете». Далі в XVI томі «Отечественных записок» за 1841 р. надрукований російський вірш Щоголева «Канари». Кілька віршів опублікував Щоголів у літературному альманасі «Молодик», що його видавав І. Ю. Бецький у 1843—1844 роках. В першому випуску «Молодика» за 1843 р. були вміщені дві російські поезії Щоголева «Весна» і «Мелодия». В другому випуску «Молодика» за 1843 рік надруковані три українські вірші поета: «Неволя», «На згадування Климовського», «Могила». Нарешті, в четвертому випуску альманаха «Молодик» появились ще чотири російські вірші Щоголева: «Явор», «Мечты и пламень вдохновений», «Ноготок», «Чумацкие могилы». Всі ці твори цікаві для нас, головним чином, як початковий етап у творчій біографії Щого-

10

лева. Вони є свідченням тогочасних його літературних інтересів і уподобань, впливів, яких зазнавав поет, його творчих шукань. Вірші ці допомагають нам зрозуміти формування Щоголева як письменника. Характерно, що окремі із згаданих поезій містять у собі мотиви і художні прийоми, що пізніше стали провідними в його творчості.
Немає потреби аналізувати тут всі ранні вірші Щоголева. Зупинимося лише на кількох з них, що в якійсь мірі допоможе нам зрозуміти ті шляхи, якими йшов розвиток поетичного хисту письменника.
У першому друкованому вірші «Раздумье» автор нарікає, що йому «стезей печальною суждено влачить жизнь», він «з думой черной и печальною» дивиться на «людской пир» і хоче, покинувши «мир земной», полетіти в «безмятежную незабвенную страну» — «в край небес».
Вірш написаний в дусі російської сентиментально- романтичної поезії, яскравим представником якої був В. Жуковський. За змістом і настроєм поезія «Раздумье» близька до відомого вірша М. Петренка «Небо», що став народною піснею («Дивлюсь я на небо та й думку гадаю»). Варто відзначити, що з боку поетичної техніки вірш зроблений досить вправно. Це свідчить, що вже тоді Щоголів добре володів поетичною формою.
З російських творів, надрукованих у «Молодику», чи не найцікавішим є вміщений у першому випуску альманаха за 1843 рік вірш «Весна». Можна сказати, фігурально висловлюючись, що з цього вірша вийшов Щоголів — чудовий пейзажист, тонкий спостерігач і сміливий, талановитий майстер відтворення засобами художнього слова краси української природи:

11

С радостью ждал я весны в стороне незабвенной
В годы минувшие. Чудные годы!
Жадно, бывало, я жду безмятежного утра.
Чуть лишь заблещет зарница на небе —
Иволга крикнет уныло в дубраве,
В гнезде встрепенется овчарик. Тихие воды
Вольно лежат в берегах, осененных
Гибкою ивой. Купами пролесков синих
Корни деревьев усеяны пышно;
Ольхи тенистые машут ветвями;
Гибкий тростник шелестит над водою;
И, сети раскинув в прозрачные воды,
Мирный рыбак с челнока торопливо
Болтом сгоняет жильцов боязливых
Влаги студеной… Радостно вспомнить,
Как ожидал я весны в стороне незабвенной
В годы минувшие. Чудные годы!

Майстерно зроблений вірш Щоголева «Явор» (четвертий вицуск «Молодика» 1844 р.), що є свідченням творчих шукань поета. Він написаний в модному на той час «антологічному роді». Бєлінський вірно визначив основну рису даного жанру — еллінське світосприйманні, тобто, коли поет дивиться на світ немовби очима давнього грека. Зразки «антологічних» поезій дали свого часу Гете, Шіллер, Майков, Батюшков Пушкін. Спробував свої сили в цьому жанрі і Щого лів. і треба сказати, не безуспішно.
В ряді ранніх віршів («Чумацкие могилы», «Неволя», «На згадування Климовського», «Могила»). Щоголів виявив інтерес до минулого України, народних звичаїв тощо. Три останні з названих віршів написані українською мовою з дуже сильним народнопісенним елементом. У них поет підносить ті ж питання і в тому ж дусі, що й його сучасники — харківські поети-романтики 40-х років минулого століття. Слід визнати, що вже в цих ранніх віршах Щоголів

12

досягає значної майстерності. Поет пильно дбає про форму своїх творів, урізноманітнює розміри, строфіку, римування, легко володіє віршем, тонко уміє схопити і передати сумовитий настрій чи радість. Уже в ранніх віршах видно зростаюче уміння поета малювати словами, передати краєвид, картину, зокрема батальну сцену (вірш «Канари»). Всі ці сторони поетичного таланту Щоголева, що накреслювались у ранній творчості, знайшли своє завершення у його збірках «Ворскло» і «Слобожанщина».

* *
*

Збірка «Ворскло» вийшла в Харкові 1883 р., а створювалась в основному на протязі 1876—1882 років. Це був час в історії Росії і України, коли активізуються виступи класу визискуваних проти гнобителів, що знайшло своє відображення і в літературі. Пограбовані щойно після реформи 1861 р. поміщиками і куркулями, піднімають повстання селяни. Спалахують перші заворушення серед робітників. Загострюється ідейна боротьба.
З одного боку, розгортають активну діяльність революційні народники, що вважали селянство головною рушійною силою в боротьбі проти самодержавства і вірили, що Росія не піде шляхом капіталізму, а прийде до соціалізму через «общину». З другого боку, вже твердо заявив про своє існування робітничий клас; створюються перші марксистські гуртки.
Українські письменники — реалісти Панас Мирний: Нечуй-Левицький, Старицький, Франко, Манжура та інші з великою глибиною і майстерністю розкривають ті складні суспільні процеси, що відбувалися

13

в українському суспільстві 70-х — початку 80-х років. Ряд суттєвих сторін тогочасного життя реалістично відтворив у своїй збірці «Ворскло» і Яків Щоголів. Щоб краще зрозуміти характер і особливості першої збірки поезій Щоголева, треба хоч побіжно спинитися на його суспільних і естетичних поглядах.
За своїми переконаннями Щоголів був людиною, яка з недовір’ям і ворожістю зустрічала всі «нові віяння», породжувані капіталізмом, що швидко розвивався в Російській імперії, зокрема на Україні. Він пристрасно ненавидів капіталістичні порядки, де «сильний душить слабого», де «люди душать один одного», картав притаманну капіталістичному суспільству жадобу накопичення грошей, здирство, продажність, нечесність і т. п. Письменник з глибоким обуренням говорить, що серед вищих панівних класів процвітає розкрадання державного, народного добра: «стали брати і красти сотні тисяч і мільйони і возводити назву крупного злодійства в назву присвоєння».1 Він засуджує дії тогочасного царського міністра фінансів, який «спочатку дере з людей шкіру, а потім м’ясо і кості» 2 .
Але Щоголів не розумів логіки історичного процесу, не бачив зародження в надрах капіталістичного суспільства прогресивних сил, робітничого класу — могильника капіталізму. «Все старе поламано, хорошого нового не побудували; ніщо не встановилось, все колобродить» 3, так говорив він про період 60—80 років минулого століття. Ідеалом письменника була така форма державного устрою, де керували б «совісні пра-
__________________________________________
1 Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, Відділ рукописів, ф. 9 № 2.
2 Там же.
3 Там же.

14

вителі», де панували б загальний порядок і процвітання. Зразки такого устрою він бачив у минулому, хоч конкретно не висловлювався, коли і де саме існував такий ідеальний лад. Гнівно викриваючи болячки капіталістичного суспільства і водночас не бачачи тих сил, яким належало змести старий світ, Щоголів негативно ставився до революційної боротьби, вважав виступи проти самодержавства непотрібними, а загиблих від рук самодержавства борців—марними жертвами.
На ідеалістичних позиціях стояв Щоголів і в поглядах на літературу, поезію. Він вважав, що ідеали поезії вічні і незмінні — вічна абстрактна істина і вічна позачасова правда. Захищаючи в своїх теоретичних висловлюваннях «чисту поезію», «чисту лірику», Щоголів, зрозуміло, не приймав революційно-демократичну поезію. Саме тому він, наприклад, визнаючи Некрасова «без сумніву дуже талановитою особистістю», а його вірші «блискучими», водночас вважав їх «тенденційними» і називав їх «модним бунтарством».
Проте, визнаючи за «спражньою поезією» тільки «вічну красу», «вічну правду», Щоголів у власній творчій практиці не завжди дотримувався цього принципу. Окремі його поезії є в певній мірі відгуком на вимоги часу, близько стоять до поезій Некрасова, Грабовського, Франка, співзвучні з ними. Як справжній художник слова Щоголів, іноді всупереч своїм поглядам, не міг не відбити істотних, типових рис життя свого часу, йшов далі своїх консервативних теоретичних настанов.
М. О. Добролюбов говорив, що художник нерідко в абстрактних міркуваннях висловлює поняття різко протилежні тому, що виявляється в його художній діяльності. «А власний його погляд на світ, — писав видатний критик, — погляд, що править за ключ до

15

характеристики його таланту, треба шукати в живих образах, створюваних ним» 1.
Людина, що проявляла консерватизм у багатьох суспільних і естетичних питаннях, Щоголів у своїх поезіях часто виступає як художник-реаліст, що активно відгукувався на пекучі питання свого часу. Це ми побачимо, розглядаючи вірші збірок «Ворскло» та «Слобожанщина».
Характерно, що, не визнаючи «тенденційності» в поезії, уже в першому вірші збірки «Ворскло» — заспіві «Струни» — поет висловлює думки демократичного характеру. В багатьох моментах він, подібно до поетів демократичного напряму, розкриває кричущу несправедливість у сучасному житті, осуджує кривди і знущання, яких зазнають бідні, знедолені, і одночасно заявляє, що його поетичне слово служитиме трудящим, гнобленим:

Бачив я, як сильні правду
Бішено топтали,
Як у бідного багаті
Крихту одривали;
Як сірома попідтинню
Згорблена тулялась;
Над роботою за скибку
Кров’ю обливалась.
І як мати неодмовна
Хворую дитину,
Пригортаючи до серця,
Кутала в ряднину;
Як ту вродницю побідну
Лихо заїдало,
Й молоде та пишне тіло
Дарма пропадало.
____________________________________
1 М. О. Добролюбов. Літературно-критичні статті, Державне видавництво художньої літератури, Київ, 1956, стор. 146.

16

Все я бачив; од усього
Серце надривалось,—
І тоді журливе слово
На папір прохалось.

Гуманні настрої поета, співчуття гнобленим, знедоленим, показ важкої, виснажливої праці, голоду, злиднів знаходимо у віршах збірки «Ворскло» — «Неня», «Вівчарик», «Зазірюха», «Пожежа», «Старець», «На могилі», «Покій», «Бурлаки», «Ткач» та інших. У показі народного життя, народного горя Щоголів перегукується з кращими віршами на цю тему Некрасова, Нікітіна, Руданського, Манжури та інших своїх сучасників. Характерною рисою його віршів є проникливий ліризм, а також точність у відтворенні деталей, знарядь праці, процесу трудової діяльності людини. В згаданих віршах, як і в інших, виявляються дві сторони таланту Щоголева — ліризм і епічність. Як епік Щоголів виступає у змалюванні тла, на якому розгортаються події, пейзажу, процесів праці. Як лірик Щоголів виявляється в умінні забарвити зображуване почуттям, передати настрій, переживання. Так, у вірші «Неня», після стислого опису — малюнка, своєрідної заставки вірша, де зображено, як стара жінка поле на городі зілля, а на зіллі заснула її дочка Маруся, «чорнобрива і вродлива», починається довгий, емоційно насичений монолог старої жінки. Жінка вболіває, що швидко мине час, її донька виросте, вийде заміж і, так само, як і вона, колись вродлива і життєрадісна, під тягарем важких умов і відсталого селянського родинного побуту змарніє, завчасу постаріє, стане бабусею. В монолозі старої жінки, зверненому до сплячої доньки, для створення відповідного настрою у читача, поет використовує пестливі, в

17

народному стилі звертання: «спи, моя голубко», «моя дитино»; зменшувальні іменники: «горечко», «годочки»; сильні народні метафоричні вирази — «їстимуть тебе зовиці, їстиме свекруха», «злиднів повно» тощо. Вирази ці інтимізують монолог, лірично забарвлюють твір. Закінчуючи вірш, поет знову звертається до початкового малюнка, обрамлює ним все раніш сказане: «А вродлива чорнобрива спить собі й не чує».
Вірш Щоголева «Неня» близький за темою до відомої ліричної поезії Некрасова «Тройка», де показано, як гине завчасу краса і сила дівчини, що виходить заміж, на невдячній, чорній роботі, серед сімейної деспотії, в умовах старого села. У вірші «Неня» Щоголів, подібно до Некрасова та інших тогочасних передових українських і російських письменників, в дусі демократичного гуманізму розкриває нестерпні умови життя жінки за капіталізму («в тридцять літ уже старенька, а в сорок бабуся»), з великою теплотою і любов’ю змальовує типи з середовища трудового народу.
Щирим співчуттям до сирітської долі, до хлопчика-сироти пройнятий вірш Щоголева «Вівчарик»; реалістичними фарбами змальовує поет важкі умови життя бідноти у вірші «Завірюха», поневіряння наймички у панів (вірш «На могилі») та ін.
Характерною особливістю більшості поезій збірки «Ворскло» є те, що поет відходить від романтичної поезії 30—40-х років, зокрема від її абстрактної символіки, що властива була ще в якійсь мірі його окремим раннім творам. Разом з тим Щоголів близько стоїть до тогочасної демократичної поезії не лише тематично, але й художньо-стильовими прийомами. Якщо порівняємо, наприклад, опис праці, трудових процесів у вірші Щоголева «Пожежа» і в поемі Не-

18

красова «Мороз — Красный нос», то помітимо велику подібність. Некрасов у згаданій поемі, зображуючи літній пейзаж села, наголошує, головним чином, на деталях виробництва або на таких моментах, що супроводжують чи передують виробничому процесові: «Стала рожь-матушка в колос метаться», «нынче солома по грудь человеку». Такі ж образи, деталі пейзажу, зв’язані з працею, знаходимо у вірші Щоголева «Пожежа»: «Ось зажовтіла за нивою нива», «ось поспіває і сиплеться колос». Подібно до Некрасова змальовує Щоголів обставини праці, втому працюючих: «Косе і в’яже до поту біднота», «косе і день вона, косе і другий, гнеться і в’ється, як гад од потуги» («Пожежа»); «Солнышко серп нагревает, солнышко очи слепит», «спинушка ноет с натуги, руки и ноги болят» («Мороз — Красный нос»).
Зосередження уваги читача на виробничих деталях, навіть на назвах знарядь праці знаходимо і у віршах збірки «Ворскло» — «Косарі», «Бурлаки», «Ткач».
Розпочавши вірш «Косарі» пейзажним малюнком, поет далі дає майстерний опис процесу праці, зосереджує увагу на окремих її деталях, з етнографічною точністю виписує назви трудових знарядь.
Поет прагне максимально повно відтворити процес праці, в даному випадку косіння. Спочатку він немовби вводить нас в атмосферу праці, називаючи знаряддя і предмети, необхідні при даній роботі: бруски, клепала, далі змальовує підготовку до праці — гострим коси; називає специфічні прийоми при косінні — «в ручку йдем», «пройдем гони» тощо. Допомагає поетові в змалюванні косіння також винос в ударні рядки строф вірша таких моторно-зорових образів, створених дієсловами, як: «Не проб’єм»,

19

«Ми все йдем», «Потягніть», а також патетичні звертання — «Нуте ж, нуте, косарі» тощо.
Настанова на максимально точне змалювання процесу праці косарів відбилася і на характері пейзажу в цьому вірші. Для пейзажу тут властиві лаконізм, економія вислову і виразність картини. Любитель детального барвистого пейзажу, тут Щоголів дає не розгорнені картини, а лише окремі пейзажні штрихи: «ще роса з житів не спала», «а жита, як очерети», «жовте жито переспіло», «день заходе, сонце сяде», «на покоси впали роси» тощо. Причому ці пейзажні деталі невіддільні від процесу праці, підкреслюють здебільшого ті чи інші якості жита, яке косять косарі.
Намагання точно віддати всі особливості даного виду праці відбилось і у ритмічному ладі вірша. В строфі типу аа с вв с короткі ударні рядки с передають рвучкий робочий рух при початку і закінченні загону, а рядки аа, вв — плавні рухи на протязі загону. Відповідає ритмові праці (косіння) й розмір вірша — хорей в рядках аа з жіночою, а в вв з чоловічою римою.
Не можна не відзначити таких цінних якостей вірша «Косарі», як загальний оптимістичний тон — радісний настрій гуртової праці, насолода трудовим буттям. Опоетизування праці, романтично- піднесене змалювання трудового процесу Щоголевим йде тут від народного, народно-пісенного розуміння праці. У вірші яскраво видно одну з характерних особливостей реалізму кращих поезій Щоголева — правдивість деталей поєднується з гармонійним відтворенням цілого, конкретність — з романтично-під- несеною емоційністю.
Щоголів розумів працю як необхідну умову люд-

20

ського існування і опоетизував її в багатьох своїх віршах. Але з болем він говорить про важку, виснажливу, невдячну, безкінечну працю, працю в холоді й голоді, працю, що ледве підтримує жалюгідне існування бідняка. В чудовому вірші «Бурлаки», що за настроєм і демократичним трактуванням теми нагадує відповідні місця з творів Некрасова і славнозвісних «Бурлаків» І. Рєпіна, поет створює реалістичні образи трудівників — бурлаків. Щоправда, Щоголів не індивідуалізує кожного з бурлаків, як це зробив Рєпін, а подає їх колективний образ. Ось уже п’ятнадцять літ тягнуть бурлаки в забрід. Працюють важко, з раннього ранку до пізньої ночі, їжа їх—хліб з сіллю та вода з Дону. Від праці, вітрів та спеки «тіло їхнє і змарніло й почорніло». Та не звикати їм:
Наша їжа голодна,
Вода з Дону холодна:
Ми, як звірі, виростали,
До всього попривикали.
Гей, гей, панібрате,
До всього попривикали.
Як до Тройці проробим,
На одежу заробим;
А ще треба нам робити,
Щоб і їсти, щоб і пити.
Гей, гей, панібрате,
Щоб і їсти, щоб і пити.

Рефрен — «гей, геп, панібрате», в стилі народної пісні, що йде після кожної строфи, в якійсь мірі дає відчути простір великої ріки Дону, де тягнуть бурлаки в забрід, а підключений до рефрену останній рядок кожної нової строфи зосереджує увагу читача на основній думці, що висловлена в строфі.
Вірш «Бурлаки» має критично-викривальне значення і перегукується з творами, що їх писали на

21

тему про виснажливу працю в умовах експлуататорського ладу П. Грабовський, І. Манжура та інші.
З великою любов’ю змальовує Щоголів невтомного трудівника у вірші «Ткач». З професіональним знанням називає він знаряддя праці — верстак, основи, ляда, берди, цівки тощо. Поетична деталь, проте, не є самоціллю для письменника. Вона надає конкретності і локальності поетичній картині. І ця конкретність, локальність знову-таки йде від народнопісенних засобів зображення дійсності.
Поет підкреслює, що ткач здобуває собі на хліб важким трудом, працюючи «вдень і вночі», в той час, як багатий може знайти роботі «начало й кінець», тобто працювати або й ні, як йому забагнеться.
З великою майстерністю поет змальовує нічну роботу ткача в тісній убогій хаті. Тут що не рядок, то жива, яскрава картина:

Ось і заснули по лавках хлоп’ята;
Крикнув цвіркун, догоря каганець;
Трохи притихло; побільшала хата,
Швидко вже буде й роботі кінець.

Всього в чотирьох рядках змальовано інтер’єр і обстановку в хаті бідняка (два зорові образи — «заснули по лавках хлоп’ята», «догоря каганець» і один слуховий — «крикнув цвіркун»). З тонкою психологічною спостережливістю передано просторове відчуття ткача: як поснули діти — побільшала хата, показано його втому — жде не діждеться, коли буде «роботі кінець».
Громадські поезії Щоголева із збірки «Ворскло», в яких показано знедолених трудівників, оспівано їх працю, не лише характеризують демократичні на-
22

строї поета, а мають велике естетичне і пізнавальне значення.
Дещо іншого змісту вірші збірки «Ворскло» — «Кравець», «Швець», «Будинок», у яких також зображено процеси праці. Вони написані в тоні жартівливо-розважальному і відбивають настрої майстрів, їх ставлення до свого фаху, до своїх успіхів і невдач.
Значну групу віршів у збірці «Ворскло» присвятив поет оспівуванню героїчного минулого українського народу, його історії, особливо Запорозької Січі, чумакування тощо.
Щоголів не прагне змалювати дійсні історичні події чи конкретних історичних осіб. В його віршах на цю тему відтворено загальні риси запорозького козацтва, окремі деталі їх побуту, звичаїв, вдачі, специфічний спосіб їх життя (вірші «Поминки», «Воля», «Орел», «Діброва», «Запорожець», «Щастя», «Січа» та інші). В цих творах поет підкреслює типові риси запорозьких козаків — їх патріотизм, сміливість, рішучість, презирство до смерті, вірність у дружбі. Людські образи, змальовані Щоголевим у цих віршах, перегукуються з подібними образами у народних українських піснях, у творах на цю тему Т. Г. Шевченка, картинах І. Рєпіна, С. Васильківського.
Вже у вірші «Поминки», що належить до раннього періоду творчості (написано 1846 р., надруковано в альманасі «Хата» 1860 р.), Щоголів дав колоритний образ запорожця. З властивим йому умінням поет виписує одну по одній деталі, що в синтезі допомагають уявити козака. Поклавши в основу вірша «Поминки» народнопісенне уявлення про запорожця, Щоголів робить його образ ще реалістичнішим,

23

виразнішим і конкретнішим. Детально розповівши про коня і збрую, про одяг і зброю козака (збруя з цвяхами, бляхами; сідло з попоною — китайкою червоною; пістоль з рушницею; старенька шабля гостра; жупан шматований, сонечком побіляний, кулями постріляний), поет розкриває його образ не безпосередньо, змальовуючи портрет і розповідаючи про людські якості запорожця, а посередньо, зокрема, через деталі одягу характеризує його вдачу. Зрозуміло — жупан шматований тому, що козак був не раз у бою, а турками шанований, бо він хоробро бився з ворогом.
З живописною виразністю відтворює Щоголів прощання дівчини з козаком, який їде в Запорозьку Січ і не знати, чи коли повернеться: «кінь з повода зривається», «чорнявая, коханая… біленькими рученьками за стремено хапається». Лише двома реченнями, кількома зоровими і моторними образами поет створює живу картину прощання, відтворює цілу драму людського життя.
Використовуючи народнопісенні образи і звороти («шабля гостра», «біленькі рученьки» тощо), автор уже в цій ранній поезії значно ритмічно ускладнює вірш, надає йому літературно викінченої форми. Але народнопісенне уявлення про козака-запорожця, романтично-поетичний ореол, яким він опромінений, від цього не меркне. Тому й вірш викликає інтерес у читача.
Майстерно змальовує Щоголів запорожців у віршах «Орел», «Запорожець», поетизує їх зброю, одяг тощо.
З великим пієтетом і захопленням зображує Щоголів Запорозьку Січ у вірші «Січа». Художнім словом поет викликає до життя яскраві картини побуту

24

і звичаїв запорожців. Спочатку він дає, так би мовити, опис збоку, але точний, повний—гасан (майдан), кош, крамниці, церкви, вежі, курені. Далі поет змальовує картину збору запорозького війська на випадок бойової тривоги чи свята: в литаври б’є довбиш (литаврщик), грають сурмачі, золотом сяють корогви (прапори) і пірначі (полковницькі булави).
У віршах збірки «Ворскло» про Запорозьку Січ і запорожців поет в стилі народного героїчного епосу вірно передав атмосферу життя козаків, змалював живі типи запорожців, дух героїзму, мужності, міцної військової організації. З цього погляду вірші Щоголева становлять значну пізнавальну цінність. В них відчувається романтичне захоплення героїчним минулим українського народу, що зближує їх з такими поезіями Т. Г. Шевченка, як «До Основ’яненка», «Іван Підкова» та інші.
Кілька віршів у збірці «Ворскло» присвятив Щоголів зображенню чумаків. Чумак, як своєрідний тип українського селянина напівторговця, напіввоїна, що відправлявся з такими ж, як сам, на волах у далеку і небезпечну дорогу в Крим за сіллю, на Азов чи Дон за в’яленою або соленою рибою, широко представлений у народній творчості. Сотні пісень склав народ про чумаків, у яких опоетизував важке і небезпечне, але вільне й принадне їх життя, їх походи безлюдними дикими степами, всілякі їх добрі і лихі пригоди — розваги, радощі дружби-побратимства або несподівану, наглу смерть у далекій дорозі, в чужій стороні. В дусі народних пісень пише свої вірші про чумаків і Щоголів — «Безталанний», «Чумак», «Дівчина»; торкається цієї теми він також у вірші «Чередниця». Насамперед треба сказати, що від

25

народних пісень на цю тему, як і від раннього твору «Чумацкие могилы», згадані вірші Щоголева відрізняються побутовою деталізацією, яскравими подробицями, що допомагають краще уявити чумаків і їх життя. Водночас поет лірично забарвлює зображувані картини чумацького життя, і це зворушує, хвилює читача.
Значне місце у збірці «Ворскло» посідають твори про кохання, присвячені уславленню жіночої краси, почуття материнства тощо. Ця тема розкрита в поезіях «Черевички», «Вродниця», «Добридень», «Тини», «Горішки», «Пісня», «Плац», «Баю-баю» та інші.
В багатьох творах цієї групи натрапляємо на нову якість поетичного таланту Щоголева — схильність його до легкого гумору, дотепної іронії, глузливо-жартівливих ноток, що проявляється в образах, лексиці, в фразеологічних зворотах, тропах. Це стосується, насамперед, віршів «Добридень», «Горішки», «Тини», «Пісня», «Черевички». Цією своєю стороною, а також народно-пісенною ритмікою згадані вірші близько стоять до поезій Т. Шевченка «У перетику ходила», «Утоптала стежечку» та інш. Так, наприклад, основу вірша «Добридень» становить глумливий монолог дівчини, звернений до невірного парубка, що, за людським поговором, таємно вчащає до вдови:

Добридень, Василечко,
Добридень.
А де ж це ти гаявся
Ввесь тиждень?
Чи не скажеш: сіно ми
Косили?
Чи не греблю правити
Ходили?

26

Гомоніли ввечері
Дівчата,
Що є вдова в городі
Багата;
Що там якийсь парубок
Виляє,
Перелази з півночі
Ламає.
Чи він тобі іноді
Не стрівся?
Чого ж це ти, серденько,
Смутився?
Гляди мені, голубе:
Побачу;
Ой, я ж тобі, знаю як,
Оддячу.
Та й тупнула ніжкою
Дівчина,—
Згорів козак, мов тая
Калина.

Запитальні і окличні речення, з яких складається вірш-монолог, розмовний лад надають йому особливої виразності і динамічності. Хоча автор лише в кінці вірша говорить, що тупнула ніжкою дівчина, а парубок спаленів, як калина, але читач на протязі всього вірша вже вгадує характер дівчини, бачить її глумливо-серйозну позу, відчуває твердість її вдачі. Навіть пестливі іменники-звертання: «серденько»,«голубе» тут мають особливий відтінок добродушного глузування. Поет створює образ української дівчини, головним чином, завдяки використанню невичерпних багатств живої народної мови, пісні: коротка розмовна фраза, вдале чергування різних інтонаційних відтінків, пісенна ритміка тощо.
Вірш витриманий у дусі здорової народної моралі, що засуджує зрадливість, невірність, обман,

27

легковажність у коханні. Тонко переданий у вірші національний колорит.
У віршах «Черевички», «Горішки» вміло використовує Щоголів поетичну деталь, що становить, так би мовити, їх сюжетну основу. Вірші написані в оптимістичному, бадьорому тоні, пройняті радістю буття.
Іншого плану вірші «Плац» і «Вродниця». У них також говориться про жіночу красу й кохання, але тут панує настрій елегійного смутку, навіяний роздумами про скороминущість всього сущого, розчаруванням, нальотом релігійності. Але для нас цікаві, зрозуміло, не релігійні настрої у цих віршах Щоголева, настрої, які, до речі, зустрічатимуться ще не раз у його творах, а та художня правда, ті елементи реалістичного відображення дійсності, які тут і там пробиваються, іноді навіть незалежно від волі автора. Незважаючи на песимістичне забарвлення віршів «Плац» і «Вродниця», в них переважає зображення здорової земної краси людини, зокрема жінки, перемагають реалістичні тенденції.
В багатьох поезіях збірки «Ворскло» Щоголів виявив себе оригінальним майстром пейзажної лірики. Побіжно ми вже звертали увагу на деталі пейзажу у віршах, що аналізувалися. Але у Щоголева є ряд віршів, так би мовити, цілком пейзажних (якщо не брати до уваги наявних в окремих випадках моралізаторських сентенцій) або таких, де зображення картин природи переважає над іншими мотивами. До таких поезій у збірці «Ворскло» належать — «Весна», «Степ», «Осінь», «Вечір», «Рибалка», «Лоскотарки» та інші. Пейзаж у цих віршах мальовничий, барвистий, багатий на звуки і кольори, і, що особливо важливо відзначити, реалістичний.

28

Неодноразово у літературі порівнювали Я. Щоголева як поета з російськими поетами А. Фетом, Ф. Тютчевим. Але таке порівняння вірне лише частково. Якщо взяти, наприклад, всю поезію Щоголева і Фета, то відмінного між ними більше, ніж спільного. У Щоголева багато віршів на громадські теми, він щиро, із співчуттям говорить про гноблених, у багатьох віршах яскраво відображає важкі і нестерпні умови життя трудящих за капіталізму. В дусі гуманно-демократичних поглядів Щоголів підносить також у своїх віршах тему праці, уславлює трудову людину і її діяння. Всього цього у Фета, «чистого» естета і ворога «низької прози» соціальної боротьби, нема, звичайно, і в згадці.
Проте, спільне між Щоголевим і Фетом все ж є, а саме у пейзажній ліриці. Спільне у любові до природи, в умінні змалювати поетичним словом точний в деталях і емоційно насичений пейзаж, в умінні тонко і талановито відтворити кольори і відтінки, фарби і звуки, на які так багата природа української землі.
З Тютчевим же Щоголева ріднить глибоке філософське розуміння природи, та особлива майстерність пейзажиста, який вміє відчути природу всім своїм єством, вміє на мить немовби злитися з нею, поринути в ній.
Розглянемо одну з пейзажних поезій Щоголева «Весна». Ніби майстер пензля, поет фіксує різноманітні зорові картини, що він їх спостеріг навесні, серед оживаючої природи. Це спочатку здебільшого кольорові враження: «почорніла дорога»; вкриваються «листом зелені луги»; «з чистої річки почнуть підніматися темні пучечки куги», «паром, як морем, покриється балка» тощо. Колись М. Коцюбинський

29

влучно підмітив, що письменникові необхідно бути в певній мірі художником, щоб фарби приходили на допомогу слову. Я. Щоголів дуже вдало, саме як художник, використовує кольорову гаму.
Це помітно у його віршах «Січа», Бурлаки», «Пожежа», це ми спостерігаємо також і в поезії «Весна». Але поет, на відміну від художника, що апелює насамперед до наших зорових відчуттів, більше звертається до уяви читача і тому має ширші й багатші можливості зображення предметів і явищ, ніж художник. Такі образи у вірші Щоголева «Весна», як «рушиться по полю сніг», «струмінь в ярочку побіг», «повідь низи і долини покриє, піде по річці байдак», «із вирію птиця зав’ється», «виплила качка, об воду плеснула», «аїром (так називав Щоголів лепеху, татарське зілля.— А. К.) гра вітерок», «з пасіки в’ється димок» тощо,— не зв’язані безпосередньо з кольоровими враженнями. Вони розраховані здебільшого на уяву, на спогади читача про вже бачене. Поет називає предмети, істоти і вказує лише дію, яку вони виконують чи якій підлягають, не характеризуючи їх додатково. Але ця характеристика за допомогою моторних образів, створених дієсловами, відбиває типове. Коли поет каже, що птахи, які повертаються з вирію, «без пам’яті будуть летіти», кожен у рідний куток, то в уяві читача справді постає весінній пташиний літ, поспішний, нестримний. Вдало використовує поет для передачі весіннього пробудження, в природі і слухові образи, відтворюючи різноголосий спів птахів, голоси звірів у лісі, в полі у цей час. На означення криків тварин, голосів птахів поет знаходить точне слово, єдино можливе, іноді користуючись народним словником: «свиснув бабак»—«закаркає грак», «зозулі в гілках за-

30

кували», «дятел у сук торохтить», «іволга свище», «шпаки закричали» тощо. Отже, використовуючи різноманітні Засоби словесного поетичного зображення — образи зорові, слухові, моторові — поет створює величну панораму весняного відродження природи.
Багату природу українського степу зображує Щоголів у вірші «Степ». Як і в попередньому творі, поет з точністю ботаніка і зоолога передає кожну деталь, чим живе степ. В цьому реалізм пейзажу у віршах збірки «Ворскло», що вигідно відрізняє їх від ранніх поезій Щоголева, присвячених зображенню природи (за винятком твору «Весна», 1843 р., про що на своєму місці уже сказано). Але це не була б поезія, коли б автор лише називав підряд степові рослини і тварини. Ні, поет вихоплює найтиповіші предмети і явища, подає найяскравіші образи. Різноманітними засобами словесного зображення змальовує поет степ. Постійний шелест степової трави під подувом вітру він передає метафорою («вітер з травами говорить»), степ під час вітру порівнює з морем («степ колишеться, як море»), а в час тиші з нерухомим каменем («степ, мов камінь, не двигнеться»). Степові рослини подано і в просторі (в русі), і в кольорі («нагнулась тирса біла», «звіробой скрутив стебельця», «червоніє материнка», «як зірки, горять козельці»). Тварин зображено за характерними ознаками їх поведінки («крикнув перепел», «стрепет приснув», «дрохви ходять»). У всіх цих образах і картинах відчувається романтичне захоплення поета красою і величчю незайманого українського степу, яке він образно, емоційно передає читачеві.
У другій половині вірша, в останніх чотирьох строфах, поет висловлює жаль, що настаючі капі-

31

талістичні відносини безжально нищать дику й незайману красу степу. В цьому плані вірш Щоголева «Степ» близько стоїть до однойменного вірша І. Манжури.
Талановито відтворює мальовничі краєвиди понад річкою Ворскло Щоголів у вірші «Рибалка». Так само, як у попередніх поезіях, він точно відтворює життя рослин і тварин, старанно описує різні рибальські знаряддя: човен, весло, бовт, сак, прядені сіті, ятері, язок вербовий тощо. Але пафосом цього твору, як і вірша «Степ», є глибоке відчуття чудової краси української природи, її романтичне оспівування.
Своєрідно змальовує природу поет у баладі із збірки «Ворскло» — «Лоскотарки». Реальні риси тут відходять на другий план, а фантастичні, в дусі народних казок і повір’їв, набирають першорядного значення. Досить відчутний тут вплив романтичних балад Шевченка. Звертає на себе увагу також яскраво виражена своєрідність мови в цьому вірші, що характерне загалом для Щоголева. Він добирає особливі, «естетичні» слова — замість жінки каже лади, замість груди — лоні, замість ліжко — одрина тощо.
Загалом пейзаж у поезіях Щоголева із збірки «Ворскло» реалістичний, сповнений тонкої спостережливості, багатий на звуки, кольори, барви і відтінки. Поет точно віддає пейзажні деталі, вводить багату номенклатуру ботанічних назв і назв тварин. Він з любов’ю і закоханістю відтворює пейзаж українського степу Надворсклянщини і ріки Ворскло. З цього погляду Щоголів залишив нам своєрідні і неповторні зразки пейзажної поезії.
Ряд віршів збірки «Ворскло» мають сатиричне спрямування. В них поет висміює розбещеність і

32

зажерливість чиновництва, несправедливість суду, бюрократію, низькопоклонство, підлабузництво, що розцвітали в царській Росії в часи пореформеного розвитку капіталістичних відносин. Щоголів у таких віршах збірки як «По закону», «Член», «Судящий», «Панку» викрив деякі негативні явища тогочасного суспільства. Характерно, що в цих віршах поет вживає специфічну сатиричну лексику, вдається до зниженого стилю, вдало застосовує гротеск і шарж, гіперболу тощо.
Проте, є у збірці «Ворскло» вірші («До бурсаків», «Верцадло») гумористичного плану, в яких яскраво виявились відсталі, консервативні погляди поета. В першому вірші Щоголів висловлює критичне ставлення до нововведень у земській школі, до революційно настроєної молоді. Він схвалює ті часи, коли в бурсі школярі за провину куштували ліки — «з свіжої берези віники великі». Будучи настроєний проти революційного руху, Щоголів у вірші «До бурсаків» засуджує тягу демократичної молоді до революційної роботи, що за словами поета призводить до «поганої шибениці». Вірш «До бурсаків» був негативно оцінений демократичною критикою ще в часи виходу збірки «Ворскло».
У вірші «Верцадло» поет торкається також актуальної в ті часи теми — життя селянства. В першій частині вірша поет вірно змальовує закріпачення селянства, підкреслюючи, що селянин став рабом пана і «потяг свій піт гарячий в панські скрині», а за рахунок селянського поту й крові панство бенкетувало «без сна й покою, ночі й дні». Але причин бідування і злиднів селян після звільнення від кріпацтва Щоголів не розумів і пояснював у цьому вірші пияцтвом, марнотратством, безпутним життям.

33

Нерозумінням поетом перспектив суспільного розвитку можна пояснити і той наліт песимізму, смутку, що ним позначені вірші збірки «Ворскло»,— «Вітрові», «Годинник», «Покинутий хутір» та інші.
Все ж серед тогочасної української поезії збірка Щоголева «Ворскло» тематично та ідейно ближче стояла до віршів Франка, Руданського, Старицького, Грабовського та інших демократичних письменників, ніж, скажімо, до «Хуторної поезії» Куліша. Високо оцінив її Іван Франко, назвавши збіркою «досить значної поетичної вартості» 1.
Вірші збірки «Ворскло» різноманітні в жанровому відношенні і з погляду художньої форми. Побутовий малюнок, пісня, епічна розповідь, балада, лірична медитація — такий неповний перелік жанрових форм поезій збірки. Широко використовує автор у збірці «Ворскло» різноманітні розміри і ритми — коломийковий метр, класичні розміри (ямб, хорей, дактиль та інш.), різноманітну лексику (побутову, урочисту, сатиричну, виробничу).
Багато віршів збірки «Ворскло» за своїми високими поетичними якостями по праву ввійшли як кращі зразки української поезії до антологій і хрестоматій.
Зразу ж після видання першої збірки Щоголів почав працювати над другою книжкою, яку він спочатку називав другою частиною «Ворскло», потім «На Слобожанщині» і, нарешті, «Слобожанщина». Збірка вийшла 1898 р. у Харкові.
За темами і мотивами збірка «Слобожанщина» подібна до «Ворскло». Хоча, зрозуміло, відмінності між ними є. В ряді віршів нової збірки підносяться соціальні питання, дається поетична інтерпретація
_______________________________________
1 Іван Франко. Нариси історії українсько-руської літератури до 1890 р., Львів, 1910, стор. 145.

34

теми Запорожжя, чимало віршів присвячено змалюванню картин української природи. В деяких поезіях підноситься тема кохання, жіночої краси. Ряд творів мають автобіографічний характер або написані як рефлексії, роздуми на морально-етичні, філософські, релігійно-дидактичні теми.
Широко, значно багатше, ніж у збірці «Ворскло», представлений в «Слобожанщині» фольклорно-легендарний матеріал, майстерно оброблений письменником. Кілька поезій мають сатирично-гумористичне спрямування.
Кінець 80-х — 90-ті роки XIX століття, коли були написані поезії другої збірки,— був часом бурхливого розвитку капіталізму в Росії і на Україні. Розшаровувалось селянство, найчисленніший клас дореволюційної України, збільшувалась кількість селянської бідноти, що постачала дешеві робочі руки для промисловості, посилились революційні виступи робітників і селян проти поміщиків і капіталістів. Створює свої організації робітничий клас, розгортається рішуча боротьба революційної соціал-демократії проти реакційного народництва і «легального марксизму».
В українській літературі це був час виходу ряду збірок революційно-демократичних поетів — І. Франка, Лесі Українки, Павла Грабовського, творів Панаса Мирного, перших оповідань Коцюбинського та інших. Розгортається боротьба між виразниками інтересів трудящих і ідеологами панівних класів в українській літературі, між прибічниками реалізму і декадентами.
І хоча Щоголів був далекий від суспільного життя, свідомо сторонився актуальних питань сучасності, все ж відгомін суспільної боротьби, відголос злобо-

35

денних питань знаходимо в поезіях збірки «Слобожанщина». Проте відгомін нового часу, нових віянь в збірці «Слобожанщина» був своєрідний. В окремих поезіях Щоголів намагався утверджувати свій релігійно-консервативний світогляд, засуджувати боротьбу і проповідувати пасивність, підкорення «божій волі», що проявлялося в його моралізаторсько- дидактичних віршах («Престол» та інші). І водночас Щоголів пише ряд віршів, створює серію образів, в яких проявляються реалістичні, демократичні тенденції.
Поезій, у яких безпосередньо виявляються демократичні настрої Щоголева, його симпатії і співчуття визискуваним, елементи критики експлуататорського ладу, у збірці «Слобожанщина» не так багато. Але в окремих з них яскраво відбито критичне ставлення до дійсності, притаманне тогочасній демократичній поезії.
Так, наприклад, у вірші «Братерство» поет розкриває, як руйнуються гуманістичні ілюзії студентської молоді, коли вона закінчує учбові заклади і віч-на-віч стикається з жорстокою дійсністю експлуататорського суспільства. Ті, що швидко опановують вовчі закони хижацького ладу, йдуть високо вгору, а ті, що не можуть іти проти своєї совісті,— залишаються внизу, під ногами можновладців:

Незнать ніч за ніччю, день за днем летіли;
Сильні собі гнізда високо мостили
І, порвавши зразу спільність панібратства,
Вдарились до мочи, шани і багатства.
Опісля ж, як з меншим іноді стрівались,
То й признать при людях злидаря боялись.

Соціальні контрасти, прірву між багатством та бідністю показує поет і у вірші «Сподівання»:

36
Перед мною повиснув проклятий малюнок,—
Бачу, бідний таскає убогий оклунок
І, голодний, йдучи повз крамниці добра,
Повний заздрості в сяйне вікно зазира.

Поет вірно підмічає сутність капіталістичних порядків. Основна мета прибічників цих порядків — збагачення: «їм тільки у золоті рай,— і кричать вони: золота, золота дай».
Щоголів мріє про такі соціальні відносини, коли настане пора гармонійних, людяних стосунків, «правди, любощів, тиші, згоди й добра», матеріального достатку для всіх, коли «під скирдами хліба стодоли погнуться», люди обіймуться, як брати, й будуть іти один одному на поміч. Проте, поет тут же висловлює сумнів, чи справді настануть коли- небудь такі часи, а якщо й настануть, то яка користь, коли «лише попіл зостанеться з нас». Вірш «Сподівання» дуже характерний для оцінки ідейних поглядів Щоголева. Як талановитий художник він вірно відмічав кричущі несправедливості сучасного йому соціального ладу, картав і засуджував їх, серцем митця розумів, що на зміну несправедливому ладу мусить прийти новий. Але ідейні позиції Щоголева, нерозуміння ним логіки історичного розвитку, зумовлювали невпевненість поета в реальності кращого майбутнього, породжували сумніви і врешті байдужість до нього. Поет здебільшого дивиться не в майбутнє, а в минуле, йому милий «світ простоти і покою — стародавній заповіт». У вірші «Старовина» Щоголів саме в такому дусі створює ідеалізовані малюнки життя і відносин «прадідів й дідів».
Чи не найкращими з групи «соціальних» віршів у збірці «Слобожанщина» є «Похорони» і «Черед-

37

ничка». В обох цих творах поет з глибоким співчуттям змальовує сирітську долю. Перший вірш поет починає малюнком осіннього міста: у старому місті негода, грязь, з неба безупинно хлюпотить дощ, гуде холодний вітер. А по безлюдній вулиці в напрямі кладовища везе неприкриту убогу труну хлопчик-погонич. За труною йде, обіймаючи її, як гіллячку сухий листок, дрижачи під дощем, промокле до кісток дівчатко. Воно втратило єдину підпору і надію в житті — матір:

Дівчинка мовчки і бліда стояла,
Поки не вкрили могилу аж вкрай;
Тільки, що вкрили, як камінь упала
Й крикнула: «Матінко рідна, вставай».

Галасу дітського мати не вчула,—
Так і замер він проміж домовин,
Й знову підвода назад повернула
В клекіт щоденний мурованих стін.

Тут на всю силу виявляється талант Щоголева: звичайний буденний епізод, яких сотні трапляється у старому місті, змальований з такою правдивістю і емоціональністю, що до глибини душі зворушує читача, викликає у нього хвилю обурення і ненависті до суспільства, в якому панує камінна байдужість до долі трудівників та їх дітей-сиріт.
Тристопний розмір (дактиль), яким написаний вірш, прості порівняння й епітети надають розповіді особливої теплоти і задушевності. Виразністю зображеної картини, силою співчуття бідним і знедоленим, проникливим, щирим ліризмом вірш цей нагадує кращі поезії на подібну тему Франка, Шевченка, Манжури, Некрасова.
Поезія «Чередничка», що змальовує образ сироти- наймички,—це ліричний монолог дівчинки, своєрідна

38

зворушлива скарга, розповідь про своє життя-буття. Поет правдиво показує, як визискує хазяїн дівчинку-підлітка, в які важкі умови ставить її. Череду теличок дівчинка пасе з ранку і до ночі, роздягнена й боса, бо свитина й черевики — тільки обіцянка хазяїв. Телички біжать у шкоду, а чередничку б’ють і плакать не дають. Особливо важко дівчинці, коли настають холода, коли треба під осіннім дощем пасти худобу. Але нікому пожаліти бідну сироту.
Вірш написаний хореєм. Окличні і запитальні речення, звертання — рефрен — «гей, телички» створюють ілюзію реальної розмови череднички з теличками. Окремі пейзажні деталі, як: «поллє осіння хлюща і посиплеться листок», «вечір хилиться до нічки, світ тікає від очей» — допомагають поетові відтворити обставини, деталі важкої і невдячної праці сироти. Вірш «Чередничка» дуже мелодійний, покладений на музику і співається як народна пісня.
Критичне ставлення до дійсності знаходимо у вірші «Ялта». Змальовуючи прекрасний пейзаж Криму, «зелений рай долин Аутки й Дерикоя», де сади, де «черешні з лаврами сплелися, сяга до неба кипарис», де пахнуть магнолії, поет бачить бідність місцевих трудівників, їх убогі саклі.
Великим гуманним почуттям, любов’ю до людини пройнятий вірш Щоголева «Війна», в якому поет засуджує несправедливі, загарбницькі війни, що ведуться за інтереси багатіїв, що приносять незчисленні нещастя і горе трудящим:
«О, будь ти проклята, війна, і хто дарма тебе вчина», заявляє поет.
Важливо відзначити, що і в інших висловлюваннях поет різко виступає проти воєн, що супроводжують класове суспільство. Хоч поет і не розумів

39

класової природи воєн, але він послідовно їх засуджує. Так, у листах-порадах початкуючій поетесі Бичихіній він писав: «Бойня у всіх її видах огидна і якщо Існує, то лише із-за грубості і звірства людей» 1.
Зрозуміло, що в трактуванні соціальних тем Щоголів іноді однобічно, не глибоко висвітлює поставлені питання, поверхово тлумачить розглядувані явища. Так, наприклад, у вірші «Палати», змальовуючи дитячий притулок, де виховуються діти, що не знають ні батька, ні матері, з співчуттям говорячи про цих маленьких людей, які зростатимуть серед чужих, не зігріті материним теплом, поет з гнівом обвинувачує лише матерів, що підкидають своїх дітей до притулку, не торкаючись тих соціальних причин, що штовхали нещасних на такий крок.
В цілому ж вірші на соціальні теми у збірці «Слобожанщина» свідчать, що, незважаючи на ідейну обмеженість і консерватизм своїх поглядів, Щоголів у кращих своїх творах правдиво відбив окремі типові явища тогочасного суспільного життя.
Під час праці над другою збіркою поезій не згасає у Щоголева інтерес до історичного минулого України, зокрема, до запорозького козацтва, Запорозької Січі. Як свідчать листи поета 1884—1885 рр. до історика Д. І. Яворницького, Щоголів хотів побувати в місцях колишньої Запорозької Січі, був у Дикому Полі тощо. Такий посилений інтерес до історії козацтва, читання літератури і, зокрема, досліджень Яворницького з цього питання, ознайомлення з народними піснями і переказами сприяли виникненню нових образів, нових віршів на тему Запорожжя —
__________________________________________
1 Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, Відділ рукописів ф. 9, № 2.

40

«В степу», «Хортиця», «Запорожець над конем», «Остання Січа», «Запорозький марш», «Огир» та ін.
У вірші «В степу», після змалювання степового пейзажу, поет у картині-видінні досягає великої пластичності, майже реальної відчутності битви козаків з ордою. За допомогою моторно-зорових образів, створюваних переважно дієсловами доконаного виду: «козаки майнули», «зчепились» (з ордою), «шаблі забряжчали», «списи поломились», «козаки б’ються, порубались», «полетіли», «шапки червоні замріли»,— розгортається перед читачем динамічна картина погоні за ордою. Тут допомагає ще й короткий віршовий рядок (тристоповий хорей).
Подібну батальну сцену, тільки ще мальовничішу, подає Щоголів у вірші «Запорозький марш». Поет відтворює картину життя Запорозької Січі, козацьких зборів перед бойовим походом і самий похід. Знову поет залишається вірний собі — він дає загальну картину, а на її тлі вип’ячує деталі, за допомогою звукових і зорових образів створює реалістичний малюнок: «загула козацька рада», «колихнулася громада», «ржуть на волі добрі коні», «гострі шаблі брязкотять», «шапок верхи червоні горять, як маки» тощо. Що буде бій і жертви, поет показує за допомогою епічних народно-пісенних образів: «На могилі ворон кряче і орли десь клекотять».
То в суворо-стриманих ліричних тонах, то в широких епічних картинах змальовує Щоголів запорожців у віршах «Хортиця», «Запорожець над конем», «Огир» та ін. Темі Запорожжя присвячені і дві більші речі в збірці «Слобожанщина» — «Барвінкова стінка» і «Бабусина казка». Першу за жанровими ознаками можна назвати баладою, другу — поемою.

41

Від віршів на тему Запорожжя у збірці «Слобожанщина», як і від віршів на цю тему в першій збірці, віє величчю, духом звитяги і героїзму, могутністю народу. Правда, що, як і в попередній збірці, Щоголів не позбувся деякої ідеалізації Запорозької Січі і козаків. Проте це не стало на заваді до створення в основному вірних типів запорожців, до показу окремих історично правдивих картин їх життя, побуту, бойових буднів.
Багато представлена у другій збірці Щоголева пейзажна поезія. Одним з кращих творів про природу є вірш «Травень». В ньому поет змальовує пейзаж пізньої весни, яскраво відтворює зміни, що сталися в полі, в річці, в лісі в цей час. Вірш пройнятий почуттям весінньої радості, захопленням красою розквітаючої природи, сповнений сонячними барвами. Розмовні інтонації, звертальні фрази на зразок — «не дивуйся», «глянь», «подивись», «а ходім», «тут тобі» надають творові безпосередності звичайної розмови, підвищують його емоціональність.
Особливо вміло передає поет життя лісових і водяних звірів і птахів. Як і в збірці «Ворскло», зображуючи життя птахів, риб, Щоголів виявляє надзвичайну спостережливість, поєднуючи у собі здібності невтомного аматора-природознавця і захопленого поета-лірика. Ось, наприклад, картина ранку в лісі (вірш «В діброві»):

Я сів під явора і став
В задумі тихо дочуватись,
Як мир перистий починав
Помалу з дупел підійматись.
Он чорний шпак співа вгорі,
Зозуля голосно кукука,
Скриплять червоні снігирі,
В дубову кору дятел стука.

42

Щебече зяблича сім’я,
І сиза горлиця воркує,
Чудова ж пісня солов’я
Над всіми співами панує.

Епітети, постійні в народно-пісенній творчості, служать Щоголеву в цьому вірші для підкреслення характерного забарвлення птахів (чорний шпак, червоні снігирі, сиза горлиця), а дієслова-присудки точно відтворюють звуки (зозуля кукука, снігирі скриплять, горлиця воркує). Вдало фіксуючи то слухові, то зорові враження, вміло відтворюючи і чергуючи їх у вірші, поет досягає значної, майже матеріально відчутної виразності зображуваної картини, пано- рамності зображення, симфонії кольорів і звуків,
З такою ж спостережливістю і точністю описує поет життя тварин у віршах «Озеро», «Зозуля». Він помічає найприхованіші рухи, найхарактерніші деталі: «тріпотно вівсянка з ряски оглядалась», «микався себелик», «плитка викидалась». Він бачить, як «червоний метелик на світ нарожався, із пуколки виліз і в крильця вряжався» тощо. Змальовуючи природу, поет прагне до всебічного її відображення. Він подає не лише окремі деталі, але й загальну панораму, весь процес її життя, буяння. Між іншим, у вірші «На зрубі» Щоголів подібно до того, як він це зробив у поезії «Степ» із збірки «Ворскло», висловлює думку, що розвиток капіталізму несе з собою загибель природи, варварське нищення її краси.
В багатьох віршах, зокрема «Багато мочі і краси», «Родина» поет з великим пієтетом і захопленням говорить про природу України, серед якої він зростав і жив. В цих поезіях Щоголів висловлює свою любов до рідної країни, свої патріотичні почуття.

43

Треба сказати, що і в приватному листуванні знаходимо патріотичні висловлювання Щоголева. Так, в листі до П. Куліша від 11.IV 1884 р. він засуджує його намір кинути батьківщину і кінчати вік за кордоном. Щоголів підкреслює, що оцінюватимуть українських письменників—«не десь в далеких країнах, а тут, на нашій батьківщині. І так не нам нарочито кидати її» 1.
Щоголів любив не тільки Україну, її мову, її історію, а й Росію, російську культуру. Це виявилось не лише в ставленні до Пушкіна, Лермонтова, Гоголя та інших російських поетів і письменників, а й загалом до російської культури. Наприклад, у листі до Д. Еварницького від 23 січня 1885 р. Щоголів з великим захопленням говорить про Москву: «Москва місто не тільки історичне, але й поетичне. В ній, як в нашім Запорожжі

Кожда п’ядь землі святої
Кров’ю перелита.

Я уродженець півдня і степів. Виріс і прожив серед інших нравів, звичаїв і понять… Але загалом люблю Москву, за її історію, віру, високий патріотизм, за її знамениті історичні пам’ятники»2.
Є у збірці «Слобожанщина» ряд віршів, в яких поет майстерно використовує народні легенди, міфи, оповідання тощо. Найтиповіші з них «Ніч під Івана Купала», «На полюванні», «Гаївки», «Клементові млини», «Вовкулака». Для цих віршів характерна, так би мовити, «матеріалізація» міфічних образів, відсутність містичної таємничості, наближення ле-

1 Державна Публічна Бібліотека АН УРСР, Відділ рукописів І, № 29953.
2 Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, Відділ рукописів, ф. 9, № 14.

44

гендарних образів і ситуацій до дійсних, так що легендарний матеріал набирає вигляду «реального видіння». В цих віршах чи не найбільше виявився хист Щоголева-оповідача, епіка. Ось як змальовує поет похід мірошника за скарбом і захоплення скарбу в оповіданні-легенді «Клементові млини»:

Зломивши дубчика з кущів,
Щоб півня добре стьобонути,
Перехрестивсь він та й побрів
Швиденько скарба роздобути.

Підходе прямо до пенька,
А на йому вже птиця сяє,
Ясна, червона і жарка,
Та ще й крилом йому махає.

А рот роззявлений стирчить,
Як є, впрямець на чоловіка;
Того й дивись, що кожну мить
Ось-ось тобі закукуріка.

Мірошник півника дубцем
Та й крикнув: «Киш». І не застріпавсь
Сердешний: гепнув камінцем
Та на дукати і розсипавсь.

Легендарний сюжет поет розгортає реалістично, завдяки чому він стає «реальним видінням».
Поезії збірки «Слобожанщина», присвячені темі кохання, жіночої краси, в порівнянні з поезіями на цю тему у збірці «Ворскло», мають деякі нові моменти.
Такі з них, як «Серденько», «Не чує», «Чом не дала долі», «Над потоком», «Рута», «Пряха», близько стоять до народної пісні і за образами, і за лексикою, і навіть ритмічною структурою. Чи не найхарактерніший з цих віршів — «Серденько» —

45

чудова лірична мініатюра в народно-пісенному стилі. Проте, такі поезії, як «Жмуток», «Дарунок», «Незабутня», «До чарівниці», «До молодої» витримані в плані нової поезії. Автор вживає тут далекі від народно-пісенних, чисто літературні метафори і порівняння, для яких характерна вибагливість вислову, складність художніх асоціацій. Про очі молодої жінки він говорить: «як в синьому небі півночі заколихані небом зірки, під габою горять твої очі,— ті Ні жарини огнисті й палкі»; про марно втрачені надії і мрії висловлюється метафорами — «розруй згублених надій», «могила пишних мрій» тощо.
Ці поезії та й інші свідчать, що Щоголів як поет йшов назустріч часові не лише у виборі тем і мотивів для своїх віршів, а також в стильових шуканнях, в доборі художньо-зображувальних засобів.
Велику групу у збірці «Слобожанщина» складають вірші, в яких Щоголів розглядає морально-етичні, філософські, релігійні питання. Це здебільшого спогади, рефлексії, медитації. Багато які з них мають автобіографічний характер.
В елегійно-сумовитому тоні написаний вірш-притча «Три дороги». В ньому Щоголів в алегоричному плані зображує життя людини. Юність він порівнює з весною, середні роки — з літом, старість — з осінню, зимою. Незважаючи на умовність тут картин весни, літа, осені-зими, Щоголів змалював пори року з притаманною йому майстерністю, з багатством колориту, барв і звуків.
Частково тему вірша «Три дороги» повторює поезія збірки «Слобожанщина» — «Листопад». Це взагалі один з кращих ліричних віршів збірки. Елегійний смуток за тим, що минули молоді літа, про

46

йшло життя і наступає старість, в цьому вірші немає нальоту релігійності, містицизму. У вірші нема й безнадійного песимізму, гіркого відчаю. Це тихий, цілком природний людський сум за тим, що закономірно пройшло, що прожито і не вернеться.
Вірш «Листопад»— один з пізніх творів поета. Він характерний з того погляду, як багато працював Щоголів над мовою, над образами, над художньо-стилістичними засобами своїх поезій. Щоголеву взагалі властива сміливість у вживанні відомих слів у нових, іноді несподіваних значеннях. Це характерне і для вірша «Листопад». Поет, наприклад, говорить «звелося літо» у значенні пройшло, минуло, скінчилося. Відомі народні вирази «звелася худоба» (тобто виродилась, перевелася), звівся могутній колись рід тощо. А «звелося літо» — цілком нове застосування слова, може, й незвичне, несподіване. Так сміливо використовувати слово в новому його значенні міг лише справжній талант. Вдало використовує в цьому вірші поет синонімічний ряд однотипних слів — іменників — гай і ліс, складні прикметники-епітети, червоножовтий тощо. В дусі нової поезії вжито порівняння: «стигнуть краплі від роси, як сльози на гілках». За мотивом, глибиною чуття і проникливим ліризмом вірш «Листопад» нагадує чудову поезію І. Франка «Не забудь, не забудь юних днів, днів весни».
Філософські проблеми сутності буття, вічності, смерті і невмирущості порушує поет у віршах збірки «Слобожанщина» — «Після бурі», «Рокита», «Марево», «Лірник», «Лебідь» та інші. Блискучий майстер пейзажу, Щоголів використовує в цих віршах образи природи як матеріал для алегорій, роздумів, асоціативних паралелей і т. п.

47

Подаючи майстерний малюнок літнього сонячного ранку у вірші «Після бурі», поет надзвичайно майстерно користується словом, звуком для відтворення картин природи. Особливо оригінальна метафора, що відтворює схід сонця: «Скельна вершина огнем золотилась». Вжитий в цій метафорі іменник огнем несе велике смислове і емоційне навантаження. По-перше, він посередньо відтворює колір. Скельна вершина не просто золотилась, а золотилась огнем, тобто червоно, бо з словом огонь у нас асоціюється червоний колір. По-друге, уявляючи вогонь, ми уявляємо собі рух, отже, позолота скелі була не недвижна, а рухома, справді така, як буває, коли сонце сходить (адже воно, точніше земля, в русі). Так, завдяки одному влучно вжитому слову образ став виразнішим, зображена картина барвистішою, динамічнішою.
Так само майстерно в цьому вірші поет користується звуковими можливостями слова, фонікою. Ось як поет зображує початок бурі, грози:

Буря завила пісні свої дикі;
Блискавка кинула сяйні іскрини,
Громом торохнуло в гори й долини.

Рядок — «громом торохнуло в гори й долини»— дуже точно передає у звуковому відношенні грозу, розкотистий гуркіт грому. Цієї точності звукового відтворення грози поет досягає алітераціями — повтором приголосної р і асонансами — повтором голосних о—у; о—и.
В цій поезії Щоголів підкреслює невичерпні сили в живій природі, що вистояла в бурю-негоду і вийшла з герцю з нею ще міцнішою, зеленішою, змолоділою.

48

Про невідворотний закон вмирання, що тяжить над всім живим, говорить Щоголів у вірші «Рокита». Змальовуючи пишну, зеленовіту рокиту, що красувалася на просторі, манячи під своє захистя птахів та комах, поет показує її сумний кінець — її розбила й спалила блискавка. Цю ж тему повторює Щоголів у вірші «Марево». Підкреслюючи відвічність, об’єктивність закону зміни поколінь, вмирання старого й нікчемного і заміни його новим, молодим («на все бува своя пора, і завжди так воно робилось»), поет висловлює тут думку про невмирущість мистецтва і саме того мистецтва, що кровно зв’язане з долею батьківщини, про невмирущість «пісень чарівної родини».
Алегоричний образ співця, що гордо умирає, сповнений свідомості виконаного призначення на землі, створив Щоголів в одному з віршів, написаних в останній, сімдесят четвертий рік свого життя,—«Лебідь». Образ лебедя створений поетом з великою пластичністю. Він ніби виточений з білого мармуру. Бездоганний вірш з погляду поетичної техніки. Характерно, що для зображення плавання лебедя поет майстерно використовує алітерації — повтор приголосної л, що допомагає створенню звукового образу:

Плавав лебідь білокрилий.

Величний образ лебедя, що символізує поета, один з монументальніших у збірці «Слобожанщина». Треба сказати, що вірш цей в певній мірі біографічний. Образ «непривітаний співець» з цього вірша є художньою автохарактеристикою Щоголева, який, як відомо, вважав, що його поезія не була належно оцінена сучасниками. Так, в листі до

49

Дерев’янкіна від 25 травня 1891 р. він писав з цього приводу: «Не така тепер рознуздана доба, щоб поезія моя могла подобатись масі, на неї прийде час, може бути, років через 30 після моєї смерті, та й то, якщо уціліє народність і не розів’ється у нас ще більше пристрасть до знеособлення і космополітизму»
Слід відзначити, що, незважаючи на зображення смерті, вірш «Лебідь» в цілому має мужнє, оптимістичне звучання, що відрізняє його й інші твори Щоголева на цю тему від тогочасної декадентської поезії.
Проте, в ряді морально-дидактичних віршів збірки «Слобожанщина» Щоголів проводить свої консервативні, релігійні погляди. У вірші «Престол» проповідує релігійне терпіння і пасивність; у вірші «Ікона» хоче переконати в чудодійній силі ікони; у вірші «Чернець» проводить апологію чернецтва; у поезії «Недорід» вихваляє жалюгідну урядову допомогу потерпілим від неврожаю; у вірші «Попіл» універсальними ліками від усіх бід вважає смерть тощо.
Є у збірці «Слобожанщина» група віршів гумористично-сатиричного спрямування. На відміну від поезій цього жанру у збірці «Ворскло», де поет у певній мірі виступав як викривач соціальних пороків, в гумористично-сатиричних поезіях другої збірки поет торкається лише побутових справ. В плані народного жарту, народного анекдота він розглядає деякі комічні й трагікомічні ситуації (вірші «Крамар», «Масниця», «Чуприна»). Тут поет широ-
_________________________________
1 Я. І. Щоголів. Твори. Повний збірник, Видавництво «Рух», 1919, стор. 26.

50

ко користується колоритними побутовими виразами, народною гумористичною лексикою.
Значно розширює Щоголів у збірці «Слобожанщина» жанрові межі своєї поезії. Крім побутового малюнка, ліричної медитації, елегії, пісні, він широко застосовує жанр балади, легенди (що зв’язано з використанням фольклорного матеріалу), притчі. Збільшується у збірці «Слобожанщина» нахил Щоголева до епічного зображення; багато поезій тяжать до жанру поем.
Збірка «Слобожанщина» була подальшим етапом у творчому розвитку Щоголева, одночасно помітним явищем в українській поезії. Високо оцінювали збірку сучасники поета — українські письменники. В листі до поета Я. Жарка Панас Мирний писав з приводу неї 29.VI 1898 року: «Слобожанщини» й досі немає в Полтаві. А казали мені — там є чисті перли» 1.
Підсумовуючи, треба сказати, що творчість Я. І. Щоголева, незважаючи на суперечливі тенденції, що в ній проступали, в своїй кращій частині відбила у високохудожній формі багато типових рис життя українського народу, була цінним вкладом в українську поезію останніх десятиріч XIX ст.
Особливий внесок зробив Щоголів у розвиток української літературної, зокрема поетичної мови. Використавши багатющі мовні скарби української народно-пісенної традиції, мову літературних джерел та словник сучасної йому живої мови народу, Щоголів підніс поетичну мову на значну височінь. Недаремно Павло Грабовський вважав Щоголева-поета
______________________________________
1 Панас Мирний. Твори, т. 5, Київ, 1955, стор. 394.

51

«з язикового погляду найбільш бездоганним, ніж інші».
Показовим є і той факт, що багато поезій Щоголева покладено на музику, ввійшло в пісенний репертуар народу («Пряха», «Черевички», «У полі», «Зимовий вечір», «Хортиця», «Косарі», «Осінь», «Чередничка»).
Високі художні якості поезій Щоголева належно були оцінені російськими поетами, його сучасниками. Відомий поет Л. Мей перекладає на російську мову його вірш «У полі». Поет А. Ф. Іванов-Класік перекладає кілька віршів Щоголева, серед них «На- взаході», «Рибалка», «Покинутий хутір» та інші. Один з віршів Щоголева, перекладений Івановим-Класіком — «Шинок»,— набув такого поширення, що вже за радянського часу був записаний фольклористами Ростовського краєзнавчого музею як народний російський твір.
Історико-пізнавальне і естетичне значення літературної спадщини Щоголева безсумнівне. Він справедливо вважається видатним майстром поетичного
слова.

52