Арсен Каспрук. Поема Івана Франка «Притча про захланність» (1910)

Арсен Арсенович Каспрук

8 ІІІ 1919 – 10 ХІ 1982

Український письменник, літературознавець і поет.

Дослідник класичної української поезії. Творчості Івана Франка, Лесі Українки, Павла Грабовського, Якова Щоголева, Олени Пчілки, Уляни Кравченко, Агатангела Кримського, Володимира Самійленка, Івана Манжури, Пантелеймона Куліша, Бориса Грінченка.

Автор досліджень «Яків Щоголів. Нарис життя і творчості» (К., 1958); «Леся Українка. Літературний портрет» (К., 1958); «Леся Українка. Літературний портрет» (К., 1963) (друге перероблене і доповнене видання); «Філософські поеми Івана Франка» (К., 1965); «Українська поема кінця XIX- початку ХХ ст. Ідеї, теми, проблеми жанру» (К., 1973), «Іван Франко. Життєвий і творчий шлях» (К., 1983) (у співавторстві з І. І. Бассом).

А також неопублікованих праць «Павло Грабовський – поет-громадянин», «Українська класична поема: жанри, класифікація і різновиди», «Поетичний простір Івана Франка» та збірки поезій «Виднокола», які розміщені на нашому сайті.

На сайті ви можете знайти усі ці дослідження, а також (набравши в пошуку) статті Арсена Каспрука «Лірична драма «Зів’яле листя» та її відгомін у поезії», «Шляхи філософської поеми», Від «Енеїди» до «Мойсея» (Деякі питання розвитку жанру української дожовтневої поеми), «Поема в сучасному літературознавстві», «Ранні поеми Івана Франка», «Жанр притчі в поезії Івана Франка», «Жмуток до «Зів’ялого   листя» Івана Франка», «Жанри лірики Івана Франка»,  «Особливості ліро-епічної та епічної поезії Івана Франка», які випередили свій час, і були частиною задуманої дослідником монографії «Українська класична поема: жанри, класифікація і різновиди».

Подібним чином опрацьовує І. Франко сюжет відомої староруської прозової «Притчі про гадюку в домі» у поемі «Притча про захланність» (1910).
У першоджерелі говориться про те, що якийсь чоловік, що мав жінку і сина-одинака, оселився в домі, де була гадюка. Чоловік хотів убити гадюку, але вона залишила біля нірки золотого, і хазяїн вирішив не чіпати її, золоті ж гроші збирав і радів з того. Був у того чоловіка дорогий кінь, гадюка його вкусила, і він здох. Чоловік вирішив убити гадюку, але та знову клала біля нірки золоті, і він лишив її живою. Знову жив спокійно чоловік, а потім гадюка втяла смертельним зубом слугу, сина, дружину. Кожного разу після смерті вкушених чоловік поривався знищити гадюку, та захланність і жадоба збагачення зупиняли його. І навіть не вбив чоловік гадюку тоді, коли вона вкусила його самого в ногу, а потім в руку, і він твердо пообіцяв богові і собі покинути це закляте місце, а золото роздати бідним. А спокусили на цей раз чоловіка дорогоцінні камінці, які залишала гадюка біля своєї нірки. Врешті гадюка вкусила чоловіка біля самого серця, і він помер.
І. Франко, використовуючи старовинну притчу, йде послідовно за схемою староруського твору. Проте письменник, вносячи дуже незначні корективи до «готового» сюжету, суттєво міняє ідейну цілеспрямованість і суспільне звучання поеми порівняно з першоджерелом.
По-перше, І. Франко знімає релігійне забарвлення притчі. Після опису першого нещастя чоловіка, коли він втрачає дорогого коня, в першоджерелі подається така дидактично-релігійна вставка: «Послухай толкования того, що сказано досі! Дім — се життя людське, а гадюка в ньому — се світодержець, ворог лукавий,— жадність і

 176

захланність, що дибає вкусити чоловіка в п’яту, щоб умертвити його. А золотий — се всяка лукава похіть, що тягне кожного до погибелі. А отрута гадюча — се гріх, що умертвляє кожного, хто піддається йому. Адже говорить апостол: «Коли повстає бажання, родиться гріх; коли ж скінчиться гріх, родиться смерть». За наше недбальство посилає бог не раз випадки на скотині, щоб ми лякалися, і, бачучи їх, береглися всякого зла» п.
Такі релігійно-дидактичні тлумачення йдуть у першоджерелі після кожного розділу.
Релігійно-дидактичним висновком закінчується і весь твір, де коментується смерть скупаря: «Бо на кого
бог прогнівається, хто може допомогти йому? Коли бог не допоможе, всякі заходи лікарів безхосенні та непотрібні» 33.
І. Франко, ясна річ, відкинув усі ці релігійні коментарі, надавши творові більшої правдивості, реалістичного спрямування. Але важливо й те, що і в середині, так би мовити, сюжетних ходів поет дуже тонко і непомітно стирає релігійне забарвлення. Ось як, наприклад, описується в першоджерелі епізод видужання чоловіка, коли його вкусила гадюка в ногу: «Всяка людська поміч оказалася даремною, як говориться в книзі Іова: «Визирав я людської помочі і не було її», і Давид говорить: «Не надійтеся на князів і на синів людських, бо нема в них рятунку»,— коли отак лишився без людської помочі, обернувся до бога, мовлячи: «Господи, господи, сей один раз прости мені, аби я лишився живий, і покаюся і вже більше не одурить мене се життя, ані погане грошолюбство… І просив помочі у многих святих… І дарував йому бог Життя, і по якімось часі він одужав і прийшов до здоров’я» 34.

_________________________

32 Іван Франк о, Твори в двадцяти томах, т. 11, стор. 521.
33 Там же, стор. 527.
34 Там же, стор. 525

177

В поемі ж І. Франка «Притча про захланність» ней епізод описаний зовсім по-іншому:

Нога почала пухнути страшенно

І біль діймав йому, та він, щодуху
До дому вбігши, солі взяв морської

І на нозі розрізав сильно рану

І, з неї кров пускаючи, почав

Її щодуху сильно натирати.
Отак, попрацювавши аж до півдня,
Утомлений він ліг в свою колиску

І знов, ридаючи слізьми гіркими,
Душею став молитися до бога…
…Чи та молитва, чи та самопоміч,
Доконана у небезпечній хвилі,
Допомогла йому, досить, що він,
Проспавшися, почув, що біль в нозі

Вменшився і пухлина потахае 35.

З художнього такту, маючи на увазі, що опрацьовується староруська легенда, І. Франко не відкидає зовсім тогочасного колориту, бо це б порушило психологічну атмосферу і, врешті, художню правду твору. Та, проте, коли у першоджерелі говориться, що чоловіка врятували бог та святі, а людська допомога йому нічого не дала, то в творі І. Франка все ставиться на реальний грунт: чоловік пустив отруєну кров з ноги, розтирав рану морською сіллю, а потім молився. І хоча поет не стверджує категорично, що допомогло чоловікові,— «чи та молитва, чи та самопоміч»,— суто релігійне забарвлення тут знімається майже повністю.
Посилює І. Франко і соціальне звучання окремих епізодів легенди. Так, епізод, де розповідається про роздуми чоловіка після смерті слуги, в першоджерелі не має особливого соціального підтексту: «Слугу купив я за гроші,— каже чоловік,— так, як коня, а ті золоті, які я тут знаходжу кожного дня, варті далеко більше» 36.

___________________________________

35 Іван Франко, Твори в двадцяти томах, т. 11, стор. 342
36 Там же, стор. 522.

178

Поет же значно поглиблює соціальне наповнення цього епізоду, додає такі деталі, які яскравіше характеризують черствість і жорстокість багатія, що фактично радів зі смерті наймита, бо не доведеться йому платити зароблених грошей:

…Без слуги я можу обійтися,
І так він відійти вже мав небаром

І плату взяти за трилітню службу.
Він сирота, немае в нього роду,
Ні свояків, то й плати вже тепер

Ніхто від мене правити не буде 37

Отже, опрацьовуючи давньоруську легенду, І. Франко майже очистив її від елементів релігійно-дидактичного нашарування, посилив соціальне звучання окремих епізодів. Все це, а також, що дуже важливо, відсутність релігійно-дидактичного висновку в кінці твору дозволяє вважати «Притчу про захланність» не притчею в її жанрових межах і ознаках, а філософською поемою. Всім своїм змістом і образами цей твір засуджує захланність, потяг до наживи, жадобу збагачення, здирство, користолюбство, зажерливість, мораль скупарів і визискувачів узагалі.
Як в багатьох своїх прозових, драматичних творах, в поемах, присвячених морально-етичній темі, І. Франко, засуджуючи поведінку визискувачів, високо підносить моральну чистоту, цільність характерів трудівників, простих людей.

Каспрук Арсен. Українська поема кінця ХІХ – початку ХХ століття. — Київ, Видавництво «Наукова думка», 1973. — С 176-179.