Арсен Каспрук. Українська поема кінця ХІХ – початку ХХ століття. Філософська поема

Арсен Арсенович Каспрук

8 ІІІ 1919 – 10 ХІ 1982

Український письменник, літературознавець і поет.

Дослідник класичної української поезії. Творчості Івана Франка, Лесі Українки, Павла Грабовського, Якова Щоголева, Олени Пчілки, Уляни Кравченко, Агатангела Кримського, Володимира Самійленка, Івана Манжури, Пантелеймона Куліша, Бориса Грінченка.

Автор досліджень «Яків Щоголів. Нарис життя і творчості» (К., 1958); «Леся Українка. Літературний портрет» (К., 1958); «Леся Українка. Літературний портрет» (К., 1963) (друге перероблене і доповнене видання); «Філософські поеми Івана Франка» (К., 1965); «Українська поема кінця XIX- початку ХХ ст. Ідеї, теми, проблеми жанру» (К., 1973), «Іван Франко. Життєвий і творчий шлях» (К., 1983) (у співавторстві з І. І. Бассом).

А також неопублікованих праць «Павло Грабовський – поет-громадянин», «Українська класична поема: жанри, класифікація і різновиди», «Поетичний простір Івана Франка» та збірки поезій «Виднокола», які розміщені на нашому сайті.

На сайті ви можете знайти (набравши в пошуку) статті Арсена Каспрука «Лірична драма «Зів’яле листя» та її відгомін у поезії», «Шляхи філософської поеми», Від «Енеїди» до «Мойсея» (Деякі питання розвитку жанру української дожовтневої поеми), «Поема в сучасному літературознавстві», «Ранні поеми Івана Франка», «Жанр притчі в поезії Івана Франка», «Жмуток до «Зів’ялого   листя» Івана Франка», «Жанри лірики Івана Франка»,  «Особливості ліро-епічної та епічної поезії Івана Франка», які випередили свій час, і були частиною задуманої дослідником монографії «Українська класична поема: жанри, класифікація і різновиди».

Арсен Каспрук. Українська поема кінця ХІХ – початку ХХ століття. Філософська поема

ФІЛОСОФСЬКА ПОЕМА

В українській поезії кінця XIX — початку XX століття найважливіше місце належить філософській поемі.
Як великий ліро-епічний твір, що відтворює найістотніші факти і події народного життя, підносить найважливіші проблеми свого часу, відбиває найхарактерніші риси епохи, «схоплює життя в його вищих моментах» (В. Бєлінський) як одне з найуніверсальніших художніх полотен в силу своїх жанрових можливостей і особливостей поема взагалі давала широкий простір для найповнішого самовиявлення поета.
У філософській поемі завжди і постійно ми спостерігаємо прагнення автора до масштабності художнього мислення, широких поетичних узагальнень, синтетичного зображення дійсності, змалювання типових характерів, вирішення найскладніших життєвих конфліктів. Поезія — це «згущена, сконцентрована, скристалізована дійсність»,— писав І. Франко, і сказане найбільшою мірою стосується філософської поеми.
Найхарактернішою жанровою ознакою філософських поем є те, що філософська тема превалює в цих творах, філософське сприйняття і осмислення дійсності є домінуючим. Думка стає головною підвалиною художнього бачення світу, основою поетичних переживань, утворюється емоціональність нового типу, що грунтується на енергії думки. Філософська думка в такому творі органічно випливає з його змісту і проблематики.
«Відмітною рисою образності цієї поеми,—пише російська дослідниця І. Г. Неупокоєва,— є її синтезуючий характер, намагання дати цілісну картину духовного життя свого часу, «схопити» явище в найзагаль- ніпіих його обрисах, в головних тенденціях його

 137

руху» 1. Звідси випливає інтелектуальна наповненість образів, асоціативність художнього мислення. Головні герої, образи, характери, індивідуальні типи в цих поемах стають символами певних явищ, ідей, думок, часто виростають у філософські символи цілої епохи, в них багато, за висловом І. Франка, чисто людського елемента, який ніколи не застаріє.
Значне поширення філософської поеми в українській літературі кінця XIX — початку XX століття було знаменням часу. Такого глибокого з естетичного і філософського погляду художнього освоєння світу вимагало саме життя. Адже це був період значних революційних зрушень, загострення класових суперечностей між буржуазією і робітничим класом, між поміщиками і селянами не лише на Україні і в Росії, айв Західній Європі. Це був період наростання революційної ситуації, що вибухнула в Росії революцією 1905 року. Революційні битви експлуатованих з визискувачами, непримиренна боротьба прогресивних сил суспільства з ідеологією старого світу у всіх сферах духовного життя народу вимагали нових форм художньої творчості. Саме філософські поеми давали українським поетам можливість високо піднести і розв’язати ці животрепетні політичні, моральні і естетичні проблеми часу, які хвилювали передову громадськість, засудити потворні явища старого світу, показати перспективи історичного поступу народу, торкнутись «вічних» загальнолюдських тем, в художніх образах розкрити філософію світу.
Ясна річ, що творчі шукання в цьому напрямі не завжди давали плідні наслідки. У галузі створення філософської поеми окремі поети не змогли вийти за межі спроб. Інші (І. Франко, Леся Українка та ін.) написали твори,

________________________

1 Див. И. Г.Н е у п о к о е в а, Революционно-романтическая поэма первой половины XIX века, М., «Наука», 1971, стор. 146.
138

що стали на рівні кращих зразків світової філософської поеми.
Слід зазначити, що філософська поема розглядуваного періоду як жанровий різновид мала свої початки у творчості Т. Шевченка. Поеми Т. Шевченка «І мертвим і живим…», «Марія», «Неофіти» важливістю, глибиною вирі¬шення поставлених проблем, гостротою і драматизмом життєвих конфліктів, втіленням філософських ідей у живі, високопоетичні образи цілком відповідають тому різновиду ліро-епічної поеми, яку прийнято називати філософською. Особливо це стосується архітвору, за висловом І. Франка,— поеми Т. Шевченка «Марія». Ідею поеми «Катерина», «Наймичка», «Слепая» та інших, де поет згідно з глибокогуманиими народними поглядами оспівав високе почуття материнства, в поемі «Марія» Т. Шевченко підніс на недосяжну височінь, страктувавши біблійну легенду про богоматір в чисто земному реалістичному стилі.
І. Фракко писав, що саме в поемі «Марія» Шевченко створює «найвищий з усіх відомих… в якій-будь літературі ідеал жінки-матері, що життя своє віддає задля сина, а коли син умер задля високої ідеї, вона з силою материнської любові стає на його місце й докінчує його діло, зовсім не дбаючи про свою власну долю» 2. Саме в поемі Шевченка «Марія» філософська ідея боротьби за людяність, добро, справедливість, людське щастя «матеріалізується» в пластичних живих художніх образах, що дають творові невмирущу естетичну вартість.
Ми підкреслюємо це уміння Шевченка, як і пізніше Франка, в поемах філософського плану надати плоті й крові філософській ідеї, закладені у творі, соціальні, морально-етичні і політичні поняття органічно втілити в оригінальних образах, в характерах героїв. Бо саме

_________________________

2 Іван Франк о, Твори в двадцяти томах, т. 17, стор. 39.
139

цього, як побачимо далі, не вистачало багатьом поетам, що писали твори на філософську тематику.
Спробами філософських поем можна вважати невеликі твори Олени Пчілки «Юдіта» (1883) та «Дебора» (1887). І перший, і другий з них побудовані на біблійних сюжетах. У поемі «Юдіта» зображено відважну жінку, що відтинає голову завойовнику Олоферну, цим самим відомстивши за горе, приниження і муки свого гнобленого народу. В другій розповідається про віщунку Дебору, яка закликає народ до правди і справедливості, пророкуючи йому справжнє людське життя.
Якщо в першій поемі можна признати вдалим змалювання героїні Юдіти, яку поетеса наділяє волелюбним, мужнім характером, здатністю вчинити подвиг, віддати життя за народ, то в другому творі героїня змальована блідо, невиразно. «Се якась тінь, а не жива людина»,— писав про героїню «Дебори» І. Франко.
Подібне можна сказати про поему Г. Комарової «Гіпатія» (1900). В поемі розповідається про славнозвісну вчену, учительку математики і філософії в Александрії, що була в 415 році вбита релігійною фанатичною юрбою. Зрозуміло, що фабула давала вдячний матеріал для філософського трактування теми, для побудови гострого емоційного сюжету, змалювання яскравих образів. На жаль, цього не сталося. Образ героїні в поемі лише накреслений, не показано величі її духовного світу, складності її душевних переживань. У поемі фактично лише дві картини: виступ Гіпатії перед слухачами з викладом суті раціоналістичної філософії і вбивство Гіпатії озвірілою релігійною юрбою. Картини ці подані чисто описово. Ось початок першої:
Вона стояла в залі мармуровій Вся в білому, прекрасна та бліда,
І слово правди, розуму ясного ЇОрбі німій доводила вона.

140

І слухали вони усі уважно

Її слова натхненні та палкі;
В той час, здавалось, в неї за плечима

Зростають крила, білі та легкі.
Вона про досвід чистий їм казала,
Про сили ті, що правлять світом всім,
Казала: люди знання і свободи

Досягнуть тільки розумом своїм…3

Образ героїні вийшов дещо схематичний. У поетеси не вистачило хисту змалювати повноцінний характер, хоча вона мала під руками багатий і вдячний матеріал.
Мало переконливим є закінчення твору, де показано, що вбивці, побачивши мертву Гіпатію, з острахом і дивом споглядали її, зрозуміли, що жертва ця непотрібна і даремна, що «дух живий довіку буде жити і слово правди людям доведе».
Г. Комарова не зуміла піднестись над матеріалом, не дала глибокої художньої і психологічної мотивації зображуваним подіям, а в основному обмежилась переказом історичних фактів, так би мовити, не зжилася з темою, не пройнялася філософською і психологічною атмосферою фабули. Тому філософської поеми у неї не вийіщю.
Проте сама спроба оживити давнозабуту історичну подію, освітити для нових поколінь величну і трагічну постать матеріалістки-філософа Гіпатії була єдиною і новою в українській літературі розглядуваного періоду, і це треба поставити в заслугу поетесі.
Цікавою спробою філософського переосмислення біблійної легенди про Самсона є поема під такою ж назвою, написана Лесею Українкою в 1888 р. Своєрідний і оригінальний сюжет Леся Українка будує на основі старовинного народного єврейського епосу, що лише пізніше,

_____________________________

3 “Починок. Пісні, думи та мрії   Галини Комарової», Одеса, 1905, стор 63.

141

внаслідок багатьох переробок, увійшов до «Біблії» як релігійна пам’ятка «Книга суддів». Поетеса досить вільно користується біблійною основою, беручи з неї те питоме народне зерно, яке надавалось до сучасного художньо- філософського осмислення і опрацювання.
Ще І. Франко у статті «Леся Українка» (1898) відзначив, що поетеса дещо змінила сюжет біблійної легенди. В першоджерелі, наприклад, Даліла не дружина Сам сона, а випадкова коханка, не сказано там, що вона філістимлянка, філістимлянські воєводи підкуплюють її великою сумою грошей, щоб вона вивідала, в чому казкова сила Самсона, тощо.
Але цілком зрозуміло, що Леся Українка відходила від біблійної першооснови у відповідності до свого задуму, до ідейної направленості твору.
Всі художні засоби поеми скеровані на створення образу Самсона, який є центральним персонажем твору. Оборонець свого народу, він віддає йому всі сили, волю, енергію. Він людина чистого сумління, чесний, довірливий. Він щиро, безмежно кохає Далілу, не припускаючи думки, що його мила може стати жахливою зрадницею, віддати його на поталу, на муки, на смерть. А коли так сталося, «Самсон проклинає Далілу, прагне помсти.
В образі Самсона Леся Українка змалювала не так героя біблійної легенди, як народного заступника з українського, російського чи взагалі слов’янського фольклору, що має надзвичайну силу, могутність, хоробрість і захищає народ від підступних жорстоких ворогів. Зображуючи Самсона, Леся Українка, ще початкуюча на той час поетеса, накреслила символічний образ самого закутого народу, що рве кайдани, потрясає основи ворожої будови і знищує своїх ворогів. Цей образ закутого велетня-народу, що врешті звільняється від віковічних кайданів, був, як і образ Прометея, наскрізним у творчості Лесі Українки. Вона звернулась до нього востаннє в лютому 1913 р. у казці «Про Велета». Герой цього твору — казковий

142

закутий велетень — своєю ідейно-естетичною суттю дуже нагадує Самсона з однойменної поеми:

І встане велетень з землі,

розправить руки грізні,

і вмить розірве на собі

усі дроти залізні4.

Суперечливим вийшов у поемі Лесі Українки «Самсон» образ Даліли. З одного боку вона виглядає як патріотка:

Прощай, Самсоне! — крикнула зрадлива —
Ти думав, що для тебе я забуду

Родину? Ні! Ти гинеш,— дяка се правдива

Від мене за погибель свого люду!5

Коментуючи це місце, І. Франко відзначав, що з нього випливає, ніби «Даліла не менша, а навіть більша патріотка від Самсона. Оригінал нічого про се не знає»6. Справді, це не в’яжеться з загальною художньою концепцією твору, де Самсон від початку до кінця змальований як позитивний образ, а Даліла наділена негативними оцінками як в авторських ремарках, так і в характеристиці її Самсоном: «зрадлива», «підступниця», «славою за зраду вкрита», «несита», сміх її «єхидний», «прикрий» тощо.
Таким чином, на наш погляд, образ Даліли аж ніяк не можна розглядати як образ позитивний.
В цілому ж, незважаючи на деяку невправність у побудові сюжету, на психологічну невмотивованість окремих вчинків і дій героїв, поема Лесі Українки «Самсон» цікава за задумом і за його виконанням. У ній поставлені важливі громадянські, соціально-політичні, морально-етичні питання — патріотизму, захисту батьківщини, довір’я, зради, нескореності народу, незміримості його потенціальних можливостей тощо.

_______________
4 Л е с я Українка, Твори в десяти томах, т. 2, стор. 127.

5 Там же, стор. 23.
6 Іван Франко, Твори в двадцяти томах, т. 17, стор. 241.
143

Щодо художньої майстерності, то й тут молодій поетесі дісталися певні успіхи. І. Франко, недооцінюючи «Самсона» Лесі Українки, все ж визнавав, що талант поетеси видно вже і в цій поемі, що «дія в «Самсоні» розвивається досить драматично, а ліричні місця (Самсон у тюрмі) декуди виявляють силу і пластику виразу» 7.
На підступах до філософської поеми твір Лесі Українки «Самсон» був цікавою й своєрідною розвідкою. В багатьох своїх подальших поемах, як побачимо далі, поетеса цілком оволоділа цим складним і оригінальним жанровим різновидом.
Філософські роздуми над долею народу знаходимо в широко задуманій, але слабкій щодо художнього виконання поемі М. Чернявського «Чорний ворон». У символічних образах поет змальовує український народ як інертну сліпу силу, «що не має ще виходу для себе».
Такий песимістичний погляд на історичну долю українського народу пояснюється обмеженістю світоглядних позицій автора, який не бачив сил, здатних повести народ на визвольну боротьбу в ім’я кращого майбутнього.
Ідейно і художньо поема «Чорний ворон» не може вважатись здобутком автора в жанрі філософської поеми, хоча як спроба в цьому жанрі вона заслуговує на увагу.
Як філософську можна розглядати цікаву і оригінальну, хоч і нерівну щодо художньої майстерності, поему
О. Маковея «Терновий вінок» («Пілат»), написану в 1900 р.
В основі сюжету поеми лежить євангельська легенда про засудження і розп’яття Ісуса Христа. Головну роль у творі відведено легендарному Пілатові.
Поштовхом до написання поеми могли послужити письменникові відомі «Тюремні сонети» І. Франка («Легенда про Пілата»). Тут Пілат виведений І. Франком як проклятий богом і людьми моральний злочинець, якого

____________________

7 Іван Франко, Твори в двадцяти томах, т. 17, стор. 242.

144

цурається все живе, а по смерті труп його не приймає ні вогонь, ні земля, ні вода.
О. Маковея, нам здається, найбільше цікавила в образі Пілата і поданого в євангельській легенді, так і змальованого в сонетах І. Франка, суть його ганебного вчинку як судді, що віддав на смертельні муки ні в чому не винного Христа, реакція самого Пілата на цей вчинок.
У першому сонеті Франкової «Легенди про Пілата» це подано так:

Пілат Христа віддав катам на муки

І мовив: «Я не винен, вам бажалось!»
Взяв воду і, прилюдно вмивши руки,
Пішов обідать, мов ніщо й не сталось 8.

Отже, за Франком, Пілат вважає себе правим, після засудження Христа склав з себе вину і з спокійним сумлінням пішов додому. Цікаво відзначити, що подібний образ Пілата змалював відомий російський художник М. М. Ге у знаменитій свого часу картині «Що є істина» (1890). В ній Пілат зображений як ситий, самовдоволе ний римський патрицій, якого не обходять питання моралі, для якого чужі і далекі душевні муки Христа, що шукає і проповідує загальнолюдську істину добра, любові і справедливості.
У трактуванні образу Пілата в поемі Маковея «Терновий вінок» з’являються зовсім нові риси. Поет не реабілітує традиційного Пілата, не порушує сутності його образу, але намагається подивитися на нього по-новому, всебічніше і глибше мотивувати його вчинок. Тому образ Пілата у порівнянні із згаданими взірцями виглядає, з одного боку, суперечливішим, а з другого психологічно складнішим.
В поемі О. Маковея Пілат зображений як людина, що бажала добра завойованому краю. Пілат вважав римську

____________________

8 Іван Франко, Твори в двадцяти томах, г. 10, стор. 162.

145

культуру, спосіб життя вищими і бажав в Єрусалимі створити все за зразком Рима, навіть краще, досконаліше:

…Хотілось би чи по добру,

чи хоч по-злому руйнувати

гнилу будівлю і стару

і, заки тут чи там помру,

покласти пишнії палати;
Нехай би дух людський витав

повіки на землі широкій,

за небом марно не питав,

по земних затишках літав,

дивуючись красі високій.
Та ба! Не йде! Не добереш

ти крил їх духові низькому!
В даремній праці і помреш

і гарні думи забереш туди,

де слухати нікому…9

Розпач, зневір’я наводять Пілата на песимістичну думку, що валиться його омріяний класичний римський світ з олімпійськими храмами і весталками, з веселими гаями і кришталевими ріками. В цьому Пілат звинувачує як римських можновладців і місцеву знать («Антипи — самолюби грубошкірі і книжники заїлі, наче звірі»), так і народ Єрусалима, який він розглядає як дику, невдячну юрбу, серед якої, на його думку, «не заведеш ладу без кар, любов’ю не навчиш нічого». Цей стан душевної опу стошеності, зневір’я, ненависті призводить Пілата до ганебних дій — він засуджує Христа до страти, не вірячи в його ідеали боротьби зі злом любов’ю, і звільняє з-під варти злочинця Варраву.
Водночас Пілат, немовби виправдуючись перед самим собою і дружиною, не хоче визнати своєї вини у засудженні Христа. Він заявляє, що нібито не він судив, а сліпе завзяття натовпу. Він хотів врятувати життя пророка,

_______________________

9 Осип Макове й, Поезії, К., «Радянський письменник», 1967, стор. 252-253.
146

«засудженого вже жерцями», але натиск сліпої сили був такий могутній, що суддя мусив «скоритися лихій судьбі».
Справжня сутність моральної поведінки Пілата розкривається не в його висловлюваннях, а в діях. Пом’якшувальні, так би мовити, обставини вчинку Пілата щодо засудження Христа, якими він намагається виправдатись перед власним сумлінням, відпадають цілком, коли поглянути на його стосунки з намісником римського цезаря в Єрусалимі, тетрархом Антипою.
Антипа виведений у поемі як жорстокий і нещадний колонізатор, необмежений не лише у своїй владі, але й у своїх забаганках і вчинках (не моргнувши оком, він, скажімо, на вимогу танцівниці Саломи карає на горло пророка Івана). Його кредо: «ми служимо цісарю вірно… пильнуємо всюди порядку». «Нас на те з Рима тут настановили, щоб ворохобні тут не було»,— говорить в іншому місці Антипа. Найбільш видає Пілата, що всіляко намагається виправдати свій вчинок, свідчення Антипи: «Я тільки приїхав, зараз ти кличеш мене на пораду. Згоди на засуд Ісуса питаєш. Добре, хай гине…» Читачеві стає зрозуміло, що всі демагогічні розмови Пілата є маскуванням справжньої суті діла. Пілат вірою і правдою служить цезарю, вищому начальству, як і тетрарх Антипа, і коли «потрібно скарати когось», то він сліпо виконує наказ.
Крім Пілата і Антипи, в поемі Маковея виведені інші персонажі: Ісус Христос, дружина Пілата Прокла, Марія Магдалина.
Христос не показаний у поемі безпосередньо, він характеризується іншими персонажами, зокрема Проклою:

І за що він у такій пригоді?
І чого такі скажені люди?
Зрадники, убійці на свободі, а йому на світі жити годі, бо не знав ні зради, ні облуди.

147

Научав, любив усіх, як рідних,

і бажав усім добра і мира,

бачити хотів людей свооідних,

не неволених, не бідних,—

і за те така подяка щира?..10
В цілому ж духовний образ Христа подано в творі в плані революційно-демократичних традицій української і російської поезії другої половини XIX століття. Він виступає як ревнитель громадянських свобод, правди, рівності, справедливості, який свідомо віддає себе в жертву за майбутнє щастя людства. Щодо цього постать Христа з поеми Маковея дещо нагадує подібний образ з відомої поеми М. Мінського «Гефсиманська ніч» (1885), створеної російським письменником у період розквіту його громадянської поезії, а також Христа із вже згадуваної картини М. М. Ге «Що є істина?»
Проклу і Марію Магдалину змальовано в поемі як послідовниць вчення Христа. Тільки Марія Магдалина йде за Христом одразу, а Прокла після засудження і страти пророка йде в ряди його послідовників.
Слід підкреслити ще одну особливість поеми О. Маковея. Поет приземлює традиційні релігійні образи, надає їм загальнолюдського змісту. Не копіюючи євангельської легенди, О. Маковей виводить героїв поеми як звичайних людей, подібно до того, як це робив Т. Шевченко у своїй «Марії». Звичайною, земною людиною виглядає Христос, привабливою дівчиною змальована Марія Магдалина.
Врешті всі ці постаті покликані в поемі допомогти розкрити характер головного героя твору Пілата, морально-філософський сенс його вчинку, основну ідею твору — що не може бути виправдана людина, яка хай і під тиском жорстоких законів чи то жорстоких обставин віддала на смерть іншу, ні в чім невинну. Вчинок Пілата кваліфікується в поемі як злочин перед історією і перед людською совістю.

______________________

10 Осип Маковей, Поезії, стор. 245—246.

 148

Критичним вістрям поема О. Маковея «Терновий вінок» звернена на сучасну поетові дійсність, він «свою критику сваволі, тиранії інакомовно скерував проти австро-угорської цісарської монархії та її слуг» 11.
Незважаючи на певну нетривкість сюжету, недостатність у змалюванні деяких характерів, наліт містицизму в окремих розділах, поема О. Маковея «Терновий вінок» — глибокий оригінальний твір щодо поставлених етико-філософських проблем і щодо вирішення їх. Своїм ідейним пафосом та художньою цілеспрямованістю вона близька до кращих творів на подібну тематику І. Франка та Лесі Українки.
В конденсованих строфах поеми «Молох», вперше надрукованої в «Народі» 1891 р., О. Маковей розповідає, як обдурювані і гноблені жерцями люди древнього Ливанону не лише покірно терпіли наругу, а віддавали в жертву бездушному чудовиську — Молоху — своїх найкращих доньок.
У невеликій поемі, що має явно антирелігійне спрямування, підноситься й інша проблема — уславлення революційної відваги у знищенні підвалин гноблення, тиранії і деспотії. Цією своєю стороною поема «Молох», як і попередній твір Маковея, мала злободенне значення.
Важливі філософські питання підносить у своїй поемі- монолозі «Герострат» (1888) Володимир Самійленко. В основі твору лежить історичний переказ про спалення в античній Греції, в Ефесі, прославленого храму Артеміди Геростратом. Проте в поемі В. Самійленко менш за все дбає про зображення історичного Герострата, хоча по можливості зберігає історичні обставини і місцевий колорит.
В. Самійленко у певній мірі модернізує сюжет, точні ше образ центрального героя твору. За складом мислення,

_______________________

11 Олекса Засенко, Осип Маковей (Життя і творчість), К.,4 «Дніпро», 1968, стор. 86.

 149

поглядами на світ, психічним життям герой поеми В. Самійленка більш схожий на інтелігента кінця XIX століття, ніж на дійсного Герострата, що жив у четвертому віці до нашої ери. Це атеїст, матеріаліст, що задумується над розвитком всесвіту, вічним плином матерії в часі і просторі, над місцем людини в цьому гігантському потоці.
Його не задовольняє і тривожить те, що людина, мислячий дух, який збагнув будову всесвіту і матерії, безслідно зникає з життя. Він міркує бурхливо, бунтує:

О земле пишная, тебе питаю!
О небо, злотом затканий блаките,
До тебе я звертаюся з питанням!
О все створіння дивнее, безкрае!
Скажіть мені, навіщо ви безсмертні,
Навіщо вам кінця нема й почину,—
Вам, що душі не маете, ні думки;
А я, між вас розумная істота,
Я мушу вмерти, за хвилину зникнуть;
…Нема очей, що бачити хотіли,
Немае розуму, що знання прагнув,
Немае навіть самого бажання…
Кінець… Ніщо… Ніщо, та й годі. Так!..12

У Герострата виникає думка покінчити з коротким, нікчемним життям, та далі він відчуває, що цього зробити не зможе, бо «не тому життя свого рішатись, хто тільки вічністю задовольниться». Тоді міркування його йдуть в іншому напрямку. Пригадуючи імена героїв, славетних поетів, що живуть у пам’яті людей, хоча самі давно відійшли з життя, Герострат приходить до висновку, що можна фізично зникнути з життя, хоч «себе частину тут  покинуть, і частку ту, ім’я, зробить безсмертним». Героя  охоплює бажання створити щось надзвичайне, величне,

_________________________

12 Володимир Самійленко, Твори в двох томах, т. 1,
К., Держлітвидав України, 1958, стор. 82.

 150

безсмертне, щоб залишити своє ім’я в пам’яті поколінь. Та раптом він згадує, що його намагання прославитись в корисному і величному не дали результатів. Він не здатний на військову доблесть, бо боягузливо втік з поля бою. Не створив він поеми, на яку покладав надії, бо його спроба цього плану викликала лише сміх і глузування. За інше він навіть і не брався, бо «знав кінець, іще й не починавши».
Егоїстичне бажання прославитись будь-що-будь, жадоба помсти людям за свою нікчемність породжують в голові Герострата страшне рішення. Він вирішує спалити красу і гордість древньої Еллади, витвір генія народу і його зодчих та майстрів — чудовий храм Артеміди, в такий спосіб зробивши своє ім’я безсмертним.
І коли підпалена ним будова гоготить в шаленому полум’ї — Герострат відчуває сатанинську насолоду: врешті ціною страхітливого злочину він досягає ганебного безсмертя.
Образ Герострата В. Самійленко створює в поемі скупими засобами, лише за допомогою самохарактеристики і саморозкриття. Це дещо сковує художні можливості автора, але й допомагає показати в «чистому» вигляді внутрішній світ героя, його духовні потенції, думи і переживання, муки і сумніви.
Глибоко людські роздуми Герострата над життям і смертю, над питаннями безсмертя, що бентежать його Душу, його муки над величчю і незбагненністю світобудови у певній мірі ріднять цей образ з Каїном із поеми І. Франка «Смерть Каїна». Та у порівнянні з Франковим Каїном Герострат з однойменної поеми В. Самійленка — постать значно трагедійніша.
Якщо Каїн І. Франка знаходить мету життя, моральне заспокоєння у любові до людей, праці для них, то Герострат в ім’я особистого прославлення вчиняє антилюд ський ганебний злочин, цим самим назавжди відгородивши себе від людей. Як Пілат із «Тернового вінка»

 151

О. Маковея, Герострат В. Самійленка належить до нега-
тивних образів світової літератури.
Цією своєю стороною образ Герострата проектувався
на сучасність поета. Ним поет засуджував зраду інтересів
народу, людства за рахунок власної вигоди, плямував
тих, хто слугував царизму і реакційним силам взагалі.
Проти суб’єктивно-ідеалістичних поглядів на призна-

чення мистецтва в суспільстві, на роль поета в громад-
ському житті спрямована філософська поема Лесі Укра-
їнки «Давня казка» (1893). В ній поетеса високо підно-
сить мистецтво, яке служить народові, його визвольним
прагненням.
У поемі виведені два чітко окреслені персонажі, два і
характери: поет, що самозречено служить народним інте-
ресам, і граф Бертольдо, визискувач і гнобитель. Між ни-
ми йде непримиренна боротьба.
Ще І. Франко вказував на ясну і чітку композицію
поеми, на яскраве змалювання персонажів у ній. «Компо-
зиція проста і ясна,— писав І. Франко,— без зайвих епі-
зодів, конфлікти між обома героями зазначені виразно,
глибокими рисами, хоч і не підведені крикливими фарба-
ми, характери змальовані живо і вірно, і хоча ціла поема
властиво має символічне значення, то проте її герої ніде
і нічим не подібні до мертвих абстрактів і символів,
а жиють повним індивідуальним життям. Се великий!
тріумф таланту Лесі Українки» 13.
Дослідники творчості Лесі Українки справедливо від-
значають наявність в поемі «Давня казка» гумору, що
близький до гейнівських сатирико-гумористичних інтона-
цій. Цей гумор переростає іноді в їдку викривальну сати- |
ру яскравого політичного забарвлення:

В мужика землянка вогка,
В пана хата на помості;

____________________________

13 І в а н Франко, Твори в двадцяти томах, т, 17, стор. 251,

152

Що ж, недарма люди кажуть,
Що в панів біліші кості!
У мужички руки чорні,
В пані рученька тендітна;
Що ж, недарма люди кажуть,
Що в панів і кров блакитна!
Мужики цікаві стали,
Чи ті кості білі всюди,
Чи блакитна кров поллється,
Як пробити пану груди? 14

Яскрава революційна спрямованість поеми Лесі Українки «Давня казка», чіткість і ясність у побудові сюжету, рельєфне окреслення характерів, образність, афористичність мови (згадаймо хоча б: «Не поет, хто забуває про страшні народні рани, щоб собі на вільні руки золоті надіть кайдани», та ін.) ставлять поему на одне з чільних місць серед творів цього жанру в українській дожовтневій класиці. Недаремно І. Франко в цитованій вище роботі назвав її однією з «найкращих і найхарактерніших окрас нашої літератури».
Етично-філософську тему розглядає Леся Українка і в своїй поемі «Ізольда Білорука» (1912). Як писала сама поетеса в примітці до твору, основа цієї поеми взята з середньовічного роману «Трістан та Ізольда», створеного на грунті народних переказів. Відомо, що в ті часи роман набув величезної популярності, бо він був своєрідною реакцією на похмуре середньовіччя, де руками інквізиції і католицької церкви не лише душилась кожна жива вільна думка, а й заборонялась і притлумлювалась звичайна земна радість, земне людське кохання. Взаємини Трістана та Ізольди Злотокосої символізували вільну і сильну людську любов, право людини на особисте щастя,

____________________

14 Леся Українка, Твори в десяти томах, т. 2, стор. 72-73
153

на перешкоді яким стояли жорстокі, антилюдські закони і відносини феодального суспільства (Трістан з обов’язку васала змушений був поступитися коханою своєму панові).
В середньовічному романі про Трістана та Ізольду і в його численних прозових, а також поетичних переробках фігурує інша Ізольда — Білорука — дружина героя. Коли Трістан жагуче ждав зустрічі із Злотокосою, яка мала прибути на кораблі (за домовленістю, якщо корабель припливав з білими вітрилами — Ізольда Злотокоса прибувала, якщо з чорними вітрилами — ні), Ізольда Білорука приносить звістку про чорні вітрила, і герой помирає.
В інтерпретації Лесі Українки сюжетним і психологічним центром фабули про Трістана та Ізольду стають відносини його не із Злотокосою, а саме з Ізольдою Білорукою.
Найбільшого напруження драматична колізія поеми набирає в описі зустрічі двох Ізольд:

— Ходи, ходи, Ізольдо Злотокоса!
Тебе давно Трістан твій вірний жде.
Між скелями не бійся заблудитись,—
Ізольда Білорука проведе.
Іменнями посестри ми з тобою

так, як вечірня й ранішня зорі.
Чи то ж не диво, що тепер судилось

розлить нам заграву в одній порі.
Колись і я була на час-годину

такою ясною, як ти тепер.
— Посестро, голос твій мене лякає!
Скажи по правді! Мій Трістан умер?
— Ізольдо Злотокоса, бог розсудить,

чий був Трістан, чи твій, чи, може, мій.
Та бути з ним аж до його сконання

дісталося-таки мені самій.
Ти не привезла чорного вітрила,

не жалібна — ясна твоя краса,

154

Та милий в гріб не ляже не покритий,—

його покриє чорная коса 15.

Одним із новаторських художніх прийомів Лесі Українки як письменниці було переосмислення світових сюжетів і світових образів, подання їх в цілком новому ідейно- філософському і естетичному освітленні. Особливо цікавили поетесу другорядні образи, персонажі, що фігурували в славетних творах десь на третьому плані. Поетеса мов чарівним ліхтарем освітлювала ці непомітні постаті-тіні, і вони розкривалися у всьому багатстві, не раз переважуючи своїми душевними якостями знаменитих героїв. Це стосується таких поезій, як, скажімо, «Забута тінь», де намальований образ дружини Данте, по сльозах якої, як по перлах, ввійшла в країну слави Беатріче. Це стосується відомої драматичної поеми «Камінний господар», де цілком по-новому поданий Дон-Жуан, а особливо образ Долорес, якій в попередніх художніх версіях про Дон-Жуана відводилась другорядна роль. Це ж спостерігаємо у переробці Лесею Українкою відомого середньовічного сюжету про Трістана та Ізольду. В попередніх художніх творах на цей сюжет Ізольда Білорука займала незначне місце, проходила непомітно. В поемі Лесі Українки її постать стає центральною.
Слід сказати, що таке ставлення до другорядних персонажів, «забутих тіней», було не лише наслідком чисто творчих, художніх шукань поетеси. Воно випливало з її ідейно-світоглядної концепції як поетеси революційної демократії, письменниці, яка таким способом опосередковано виражала свій протест про забуті народні низи, зневажувані «духовною аристократією» панівних класів.
Симптоматично, що в попередніх обробках сюжету про Трістана та Ізольду дружина Трістана — Ізольда Біло –

___________________

15 Леся Українка, Твори в десяти томах, т. 2, стор. 104-105.

155

рука — виступала як королівна. В поемі ж Лесі Українки це проста селянська дівчина. Нам здається, що поетеса не випадково зробила таке соціальне заміщення. Образ Ізольди Білорукої, дружини Трістана, навіть у первісних версіях сюжету виглядав психологічно досить складним, хоча попередні інтерпретатори спрощували його, не надавали йому особливого значення, по суті, ігнорували.
У первісному варіанті сюжету про Трістана та Ізольду Трістан кохає Злотокосу, а Білоруку — ні. З загальнолюдського погляду, заздрощі, ревнощі Ізольди Білорукої цілком зрозумілі. Але призведення до смерті Трістана (передача йому звістки про чорні вітрила) — жорстокий, егоїстичний вчинок.
В поемі ж Лесі Українки психологічна ситуація докорінно міняється. Ізольда Білорука, селянська дівчина, що зустрічається з Трістаном, коли він у сумі, горі та розпачі, щиро віддає йому своє серце, стає його рятівницею. І коли Трістан відмовляється від свого кохання, прихиляється до Ізольди Злотокосої, то в душі Білорукої прокидається щось більше, ніж заздрощі, ревнощі, чисто яііноча гордість. Її вчинок — повідомлення про чорні вітрила — набирає глибшого смислу, ніж помста за непри знану, відхилену любов.
Треба зважати на ту обставину, що Трістан та Ізольда Білорука, крім усього іншого; люди різних станів. Момент класової відчуженості тут теж грає роль. Перша кохана Трістана — королева, вона впевнена в своєму праві кохати Трістана неподільно. Ізольда Білорука ж з гідністю відстоює своє право на любов. В момент вибуху пристрастей, емоційного засліплення Ізольда Білорука йде на жорстокий вчинок, сказавши Трістану про чорні вітрила. Селянка за походженням, людина з віковічно гнобленого класу, вона не хотіла допустити тріумфу Ізольди Злотокосої не лише як жінки, а й як королеви. Коли Трістан помер і прибула Злотокоса Ізольда, Білорука відверто і з гідністю говорить про своє кохання до Трістана,
156
відстоюючи свою жіночу і свою людську гідність. Але відстоявши себе в поєдинку із Злотокосою, Ізольда Білорука немовби усвідомлює весь жах і трагічність свого фатального вчинку. Її опановує глибокий і щирий, хоча запізнілий жаль. Ізольда Білорука ладна лягти в могилу з коханим.
Таким чином, Ізольда Білорука з однойменної поеми Лесі Українки цілком новий художній образ, лише зовнішньо схожий на своїх літературних попередників. Це глибокий і цільний характер людини з народу, розкритий у всій своїй фізичній та духовній красі і величі. Поетеса стверджувала цим образом важливі етично-філософські проблеми цільності людської особистості, вірності служіння гуманним ідеалам, правдивості і безкомпромісності в боротьбі за здійснення високих людських цілей.
Оглядаючи щойно проаналізовані філософські поеми, такі, як «Самсон» та «Ізольда Білорука» Лесі Українки, «Терновий вінок» О. Маковея, «Герострат» В. Самійленка і навіть такі спроби в цьому жанрі, як «Дебора» Олени Пчілки чи «Гіпатія» Г. Комарової, можна прийти до висновку, що це були закономірні пошуки нових творчих можливостей літератури, тісно зв’язані з соціальними, еко-номічними і політичними зрушеннями кінця віку. Корінні життєві проблеми епохи вимагали нових досконалих форм художнього вирішення. В цих умовах передові українські письменники, розширюючи творчі можливості реалізму як основного методу літератури, оновлювали старі жанрові форми і утверджували нові.
Однією з таких жанрових форм в українській поезії кінця XIX — початку XX віку стає філософська поема, твір великих людських проблем, складних психологічних колізій, гострих конфліктів, де на повну міру розкривається складність і духовне багатство внутрішнього світу людини.
Зрозуміло, що, як і інші жанри, філософська поема У кожного окремого письменника набирає індивідуальних

157

рис, своєрідного тематично-стильового забарвлення. Та найбільш повно вона окреслюється, набирає викінченого вигляду в того письменника, в творчості якого стає провідним жанром. Можна без перебільшення сказати, що в українській дожовтневій поезії філософська поема була одним з найулюбленіших і основних жанрів в творчості І. Я Франка.

158

Каспрук Арсен. Українська поема кінця ХІХ – початку ХХ століття. — Київ, Видавництво «Наукова думка», 1973. — С 137-158.