Особливості ліро-епічної та епічної поезії Франка

Арсен Арсенович Каспрук

 8 ІІІ 1919 – 10 ХІ 1982

Український письменник, літературознавець і поет.

Дослідник класичної української поезії. Творчості Івана Франка, Лесі Українки, Павла Грабовського, Якова Щоголева, Олени Пчілки, Уляни Кравченко, Агатангела Кримського, Володимира Самійленка, Івана Манжури, Пантелеймона Куліша, Бориса Грінченка.

Автор досліджень «Яків Щоголів. Нарис життя і творчості» (К., 1958); «Леся Українка. Літературний портрет» (К., 1958); «Леся Українка. Літературний портрет» (К., 1963) (друге перероблене і доповнене видання); «Філософські поеми Івана Франка» (К., 1965); «Українська поема кінця XIX- початку ХХ ст. Ідеї, теми, проблеми жанру» (К., 1973), «Іван Франко. Життєвий і творчий шлях» (К., 1983) (у співавторстві з І. І. Бассом).

А також неопублікованих праць «Павло Грабовський – поет-громадянин», «Українська класична поема: жанри, класифікація і різновиди», «Поетичний простір Івана Франка» та збірки поезій «Виднокола», які розміщені на нашому сайті.

На сайті ви можете знайти (набравши в пошуку) статті Арсена Каспрука «Лірична драма «Зів’яле листя» та її відгомін у поезії», «Шляхи філософської поеми», Від «Енеїди» до «Мойсея» (Деякі питання розвитку жанру української дожовтневої поеми), «Поема в сучасному літературознавстві», «Ранні поеми Івана Франка», «Жанр притчі в поезії Івана Франка», «Жмуток до «Зів’ялого   листя» Івана Франка», «Жанри лірики Івана Франка»,  «Особливості ліро-епічної та епічної поезії Івана Франка», які випередили свій час, і були частиною задуманої дослідником монографії «Українська класична поема: жанри, класифікація й різновиди».

Питання франкознавства

Арсен Каспрук

ОСОБЛИВОСТІ ЛІРО-ЕПІЧНОЇ ТА ЕПІЧНОЇ ПОЕЗІЇ ФРАНКА

Уже на початку свого творчого шляху І. Франко майже водночас виступив у трьох родах літератури — як лірик, епік, драматург. Варто згадати хоча б його ранні поезії, що ввійшли до збірки «Баляди і роскази» (1876), повість «Петрії і Довбущуки» (1875), драматичні твори «Югурта» (1973) і «Три князі на один престол» (1874).
Про жанрові різновиди в ліриці Франка ми вже писали 1. У даній статті обмежимось лише найхарактернішими особливостями його ліро- епічної та епічної поезії 2.
Отже, свою першу поетичну збірку письменник назвав «Баляди і роскази». Тут знаходимо балади «Князь Олег», «Керманич», «Святослав», «Русалка (Із Пушкіна»), Данина» та ін. Балада в цей період творчості була для молодого поета зручною формою передачі романтичних почуттів, здебільшого викликаних читанням історичних підручників та балад О. Пушкіна, Т. Шевченка, Ф. Шіллера, И. Гете, В. Жуковського. На той час він досить вправно володів формою балади, про що свідчать названі твори (до речі, майже всі вони, з незначними стилістичними виправленнями автора, увійшли до збірки «Із літ моєї молодості», укладеної письменником на схилі літ).
Канони класичної балади не вимагали передачі конкретних життєвих вражень, реалістичних картин. Основні їх «реалії» — звабливі русалки з розпущеними косами на березі моря чи річки під місячним сяйвом, підводні кришталеві палаци, молодий хлопець, що закохався в русалку тощо. Загалом не відходить від традиції і Франко в «Керманичі», «Русалці»; історична канва літописних переказів лягла в основу балад «Данина», «Князь Олег», «Аскольд і Дір під Царгородом»… Проте вже в ранніх баладах можна знайти й конкретні пейзажі рідних місць поета, деталі пра-
___________________________________________________________
1 Див.: Рад. літературознавство, 1979,
№ 7.
2 Відповідно до конкретних творчих завдань дослідників, поезія Франка була предметом розгляду О. І. Білецького, Є. П. Кирилюка, П. И. Колесника, Ю. С. Кобилецького, О. І. Кисельова, В. І. Крекотня та ін.

48

ці, побуту. У «Керманичі», скажімо, традиційна баладна форма вже у вступі наповнюється конкретним змістом:

Черемошем бистрим, шумливим
На доли дараба летить,
Керманич на ній молоденький
В Черемоша води глядить.
В керманича серце мутиться,
А з ока спливає сльоза,
Лиш керму поводить поволі
По хвилях робуча рука. 3

А далі з’являються й неодмінні аксесуари — підводна скляна палата, утоплена дівчина, колишня кохана легіня, що кличе його до себе. Хоча й тут, аж до кінця твору, автор опирається водночас і на життєві спостереження, картини сплаву лісу по бурхливому Черемошу.
Цю характерну особливість ранніх балад Франка (як і ліричних віршів) важливо підкреслити, бо дуже скоро поет одійде від баладної форми і створить власні жанрові різновиди ліро-епічної поезії, які об’єднає під узагальненою назвою «галицькі образки». Це і сюжетні вірші, і невеликі поеми з галицького життя, й окремі побутові зарисовки, сценки, малюнки тощо.
Особливо багато таких творів у збірці поезій «З вершин і низин»
/1893/, де цілий розділ озаглавлено «Галицькі образки». Сюди ввійшли такі сюжетні вірші поета на важливі громадські теми, як «В шинку», «Максим Цюник», «Михайло», «Баба Митриха», «Галаган», «Гадки на межі», «Гадки над мужицькою скибою», «В лісі», а також незакінчені поеми «Різуни», «Марійка», «Нове життя».
Гострі викривальні сюжети з життя «низів», яскраві реалістичні картини, що показували непривабливе нутро експлуататорського ладу, було важко надрукувати. За життя Франка не побачили світу, зокрема, викривальні поезії «Правдива казка», «[Оповідання цюпасника]», «На небі чорна тьма…» (написані 1880 р.); невеличкі поеми 1881 р. «Три арештантки», «Смерть убійці», «Матрона-комірниця». Лише за Радянської влади вони були опубліковані в тринадцятому томі 20-томника Франка.
Відомо, що пошуки нових жанрових форм Франко розглядав не як самоціль, а як один із шляхів до щонайповнішого художнього вираження революційно-демократичних ідеалів, глибшого мистецького відтворення життя. «Галицькі образки» і стали одним із художніх засобів нещадного викриття капіталістичних болячок, засудження існуючого ладу взагалі. Варто навести зміст бодай кількох із них, щоб нагадати, як сильно, глибоко, емоційно, реалістично показано тут жахливі будні галицького простолюду. В героя сюжетного вірша «Михайло» — «грунт за довг зліцитували». З горя «газда розпивсь», а згодом повісився на одвірку корчми… Баба Митриха з однойменного вірша наскладала з тяжких заробітків «сріблом п’ять ринських» і, помираючи, просить передати їх синові, коли той повернеться з війська. Того ж дня в село надійшло повідомлення, що «син її в Боснії від кулі поляг»… Дев’ять годин помирав завалений у бориславській штольні герой вірша «Максим Цюник». А хазяї навіть пальцем не ворухнули, щоб порятувати робітника.
Важкі, трагічні картини. «Народовські» критики на зразок Г. Цеглинського закидали Франкові, нібито він згущує фарби, вишукує, мовляв, нетипові, поодинокі випадки. Але великий письменник не тільки у віршах, у бориславських оповіданнях, а й науково-статистичних, економічних статтях, цитуючи офіційні джерела, спростовував ці закиди, показував, як нещадно визискують, нищать трудящих багатії.
____________________________________________

3 Франко Іван. Повне зібр. творів: У 50-ти т. К. : Наук, думка, 1976, т. З, с. 314—315. Далі посилаємось на це видання в тексті, зазначаючи в дужках лише том і сторінку.

49

Жанрові різновиди «галицьких образків» ставали у Франка формою політичного викриття несправедливих соціальних порядків в Австро-Угорщині другої половини XIX ст. Ці твори позначені надзвичайно сильним епічним струменем. Тож і не дивно, що і в прозі письменника є чимало «галицьких образків». Перед дослідниками тут — широке поле для вивчення взаємодії, взаємопроникнення, взаємозбагачення літературних родів, розмаїття їхніх видових варіацій на різних ступенях жанрової класифікації.
Жанр, у найширшому розумінні, як історична, естетична і філософська категорія, тісно зв’язаний з дійсністю, з художнім мисленням епохи, він «безнастанно міняється,— як писав О. І. Білецький,— відповідно до ідеологічних завдань класу на різних етапах класової боротьби»4. Зрозуміло, що жанр безпосередньо зв’язаний і з творчим методом певної доби. Адже метод «виникає й існує… тільки як система таких принципів, котрі вже реалізуються, втілюються в певних художніх формах»5.
Саме творчий метод розкриває нові якості жанру як естетичної категорії. Володіючи методом критичного реалізму в його найновішому, революційно-демократичному вираженні (кінець XIX—початок XX століть), Франко багато зробив для розширення можливостей традиційних жанрів, для оновлення різноманітних жанрових форм, зокрема в поезії.
Надзвичайної гнучкості — як щодо тематики, так і щодо своїх жанрових різновидів — набула в творчості Франка поема. Це й зрозуміло, оскільки вона була на той час, та й досі є, одним із провідних жанрів поетичної творчості. «Поема,— пише в одній із своїх статей Іраклій Абашідзе,— це мислення в образах про філософські проблеми віку і місце людини в потоці історичного часу»6. Мислення в образах, що відтворюють реальну дійсність. Але образ є завжди ширшим і глибшим від конкретного явища чи об’єкта, оскільки не лише будується з матеріалу об’єкта, а й передає багатство суб’єктивного світу і світосприйняття. Широта епічного підходу до об’єкта зображення, можливість досягти художньої об’ємності, повноти передачі людських характерів, своєрідний жанровий синкретизм поеми, яка включає, поряд з епічним, ліричне й драматичне начала,— усе це давало Франкові простір для мистецьких узагальнень, глибокого проникнення в дійсність, для художнього втілення своїх суспільних, філософських поглядів.
Сучасне життя Галичини, особливо селянства, робітників, тема інтелігенції, антирелігійна тема, стародавні індійські, вавілонські, біблійні сюжети, арабський Схід, давній Єгипет, середньовічна Німеччина, Іспанія, хорватський фольклор,— ось далеко не повний перелік мотивів поемної творчості письменника. За змістово-ідейними ознаками поеми Франка поділяються на соціально-побутові, філософські, історичні, «фольклорні», сатиричні та ін. За формою, її стилістичним наповненням це й епопея, і поема-монолог, поема-казка, поема-образок, про яку ми вже згадували, та ін.
Зрозуміло, найбільше уваги приділяється Галичині, життю її трудового люду. Герої Франкових поем — прості селяни, наймити і наймички, покритки і в’язні, бідні студенти, сироти. Як правило, це мужні, сильні характери, багаті особистості, люди складних життєвих шляхів.
Ось, наприклад, герой поеми «Смерть убійці» (1881). Лиш в останні хвилини життя він зізнається землякам, що повісив пана-кріпосника, який знущався з селян, хотів знеславити його наречену, а самого героя
_______________________________________________
4 Білецький Олександр. Зібр. праць: У 5-ти т. К.: Наук, думка, 1966, т. 5, с. 409.
5 Васильковский А. Т. Жанровые разновидности русской советской поэмы 1917—1941: Опыт типологической характеристики. К.: Вища школа, 1979, с. 22.
6 Литературное обозрение, 1974, № 11, с. 56.
Ліро-епічна та епічна поезія Франка

50

віддати в солдати. Суто епічна оповідь у поемі поєднується з ліричними відступами, емоційними сплесками, які надають творові особливої тональності. Ще органічнішим є сплав епічного і ліричного начал у поемі «Сурка» (1889), яка розповідає про поневіряння єврейської дівчини- покритки, скривдженої багатієм-корчмарем.
До ліро-епічних соціально-побутових поем належать такі «галицькі образки», як «Матрона-комірниця», «Про багача, що біду шукав». «Марійка», «Історія товпки солі», «Історія мідяного крейцара» та ін. Основою їхнього змісту є, так би мовити, сюжетна подійність, епічна канва, яка розквітає всіма емоційними барвами саме завдяки потужному ліризмові оповіді.
Широким епічним полотном розгортається поема-епопея «Панські жарти» (1887), створена під враженням подій останніх років кріпаччини в Галичині. В ній автор подає величні масові сцени боротьби селян проти поміщицької сваволі. Хоч тут і є окремі ліричні відступи (скажімо, посвята), але в цілому численні розділи твору — це епічні картини. «Панські жарти» —чи не єдина поема Франка, яку можна назвати епічною.
Епічне начало переважає і в історичних поемах Франка «Бунт Митуси» (1876), «На Святоюрській горі» (1900), «Євшан-зілля» (1914), «Кончакова слава» (1914) та ін. Уже в ранній поемі «Бунт Митуси» поет прагне дати широке історичне тло, достовірно відобразити події. Поклавши в основу твору конфлікт між співцем Митусою, що представляв інтереси трудових мас, і князем, Франко намагається повно і реально виписати характери, психологічно вмотивувати вчинки.
Зрілої майстерності в жанрі історичної поеми досягнуто в творі «На Святоюрській горі». Тут подано події одного дня — ЗО жовтня 1655 р., коли козацькі загони Богдана Хмельницького разом з російськими військами під командуванням Бутурліна розбили польсько-шляхетську армію біля Городка і вступили в околиці Львова. У відтворенні відповідальної історичної розмови Богдана Хмельницького з посланцями польського короля Яна Казиміра, що втік у Сілезію, а звідти слав облесливі листи і дарунки, розкриває поет державну мудрість, твердість характеру, дипломатичний хист гетьмана, розуміння ним підступності ворога. Епічність поеми — не в зображенні масових сцен, батальних картин, а в змалюванні монументального образу Богдана Хмельницького, який добре розумів народні прагнення.
В основі поеми «Євшан-зілля» — зафіксоване в Іпатіївському літописі історичне оповідання про розгром 1126 р. Володимиром Мономахом половців. В це оповідання вплетено легенду про євшан-зілля. Поема художньо втілює ідею патріотизму: краще загинути в боротьбі з ворогами вітчизни на рідній землі, ніж бути славним на чужині. Сильна в поемі також ідея засудження несправедливих війн. .
Патріотичною ідеєю любові до батьківщини, священої ненависті до її ворогів пройнята поема «Кончакова слава», що розповідає про напад половців на чолі з ханом Кончаком на руські землі в 1185—1187 рр. та безславну загибель половецьких загонів. Величні батальні картини в дусі народнопісенних сказань малюють звитягу й незламну хоробрість руських воїнів у боротьбі з ворогом.
В історичних поемах Франка тенденція до епічності не витісняє і досить напруженого ліричного начала. Є тут і драматичні елементи, що йдуть від динаміки реальних колізій, покладених в основу, сюжетів.
Розширюючи межі реалістичного освоєння дійсності за рахунок урізноманітнення жанрів поетичної творчості взагалі, збагачення проблематики поеми зокрема, Франко на повну силу використав і такий могутній жанровий різновид ліро-епічної поезії, як філософська поема.

51

Найхарактернішою жанровою ознакою філософських поем є те, що в них переважає філософська тема, філософське сприйняття й осмислення дійсності. Думка стає головною підвалиною художнього бачення світу, основою поетичних переживань; утворюється емоційність нового типу, що грунтується на енергії думки. Соціальні, морально-етичні, політичні питання, філософські проблеми буття, «вічні» загальнолюдські теми поет розв’язує тут за допомогою широких поетичних узагальнень, масштабних картин, поглибленого, сказати б, художньо-аналітичного підходу до предмета. Вибір теми епохального значення, інтелектуальна наповненість образів, асоціативність поетичного мислення у філософських поемах Франка сприяють створенню нової художньої структури поеми. Головні герої, образи, характери, індивідуальні типи тут стають символами певних явищ, ідей, думок, часто виростають у філософські символи цілої доби, в них багато, за висловом самого письменника, суто людського елемента. Жанр філософської поеми розширював творчі можливості поета, надавав більшої свободи й мобільності його художній уяві.
Писати філософські поеми Франко почав не одразу. Потрібен був певний час і досвід, щоб освоїти такий складний і внутрішньо багатий жанровий різновид поеми. Це стало можливим завдяки великій творчій праці письменника над поемою взагалі, зокрема над соціально-побутовою поемою («Галицькі образки»), а також над фольклором, перекладами зі світової та російської поетичної класики. Починаючи з 70-х років XIX ст., Франко перекладав такі відомі філософські твори, як «Фауст» Гете, «Каїн» Байрона, «Цариця Меб» і «Визволений Прометей» Шеллі, поеми «Німеччина» Гейне, «Російські жінки» Некрасова. Як свідчить листування Франка, його літературно-критичні статті, в цей час він глибоко вивчає досвід таких творців поеми, як Шевченко, Пушкін, Лєрмонтов. Письменник вживається в атмосферу поем своїх попередників, опановує їх образно-художню фактуру і водночас виступає з оригінальними творами цього жанрового різновиду, збагачуючи його власною тематикою, світобаченням, образним втіленням.
Одним із перших таких творів Франка була поема «Рубач» (1882), яка ніби продовжує програмну алегорично-символічну тему «Каменярів» (1878). Із сокирою в руках нищить Рубач — уособлення сили, непохитної впевненості трудівників — завали гніту, темряви, релігійного мракобісся, торує нелегкий шлях соціального та духовного поступу, революційного оновлення світу. Поема написана в основному у вигляді монологу ліричного героя, що в пошуках правди зустрів Рубача і вирішив назавжди поєднати з ним свою долю. Це своєрідне алегоричне кредо оповідача: він бачить шибениці обабіч обраного шляху і все ж твердо вирішує прямувати далі разом з Рубачем, образ якого, наближаючись до образу казкового, билинного богатиря (у підзаголовку поеми стоїть: «Із переказів народних»), є водночас індивідуально-авторським. Інако- мовність поеми дає змогу стисло (108 рядків), сконденсовано, енергійними мазками малювати картини великої емоційної напруги, досягти широких художньо-філософських узагальнень.
У формі монологу написано й поему “Ех nіhilo”. Монолог атеїста» (1885), де викривається релігійна ідеологія у всіх її виявах. Засобами самохарактеристики Франко зумів у безсюжетному в строгому розумінні творі змалювати величний образ ученого-атеїста, який перемагає релігійне мракобісся, відкриває людству сонце правди, світлого розуму і земного щастя. Це дуже своєрідна в змістовому та образному розумінні поема. В ній наукова публіцистика і художня експресивність поєдналися так органічно, що монолог атеїста сприймається не як науковий трактат, а як сповідь серця.

52

Ніби продовжує антирелігійну лінію обох творів філософська поема «Страшний суд» (1906). Дотепно пародіюючи біблійно-євангельські легенди, автор домагається блискучого художнього ефекту у викритті апостолів, служителів церкви, клерикалів усіх мастей, показуючи антигуманну суть релігії, висміюючи найголовніші підвалини церкви, всі заскорузлі релігійні догми й атрибути.
Антирелігійне, антиклерикальне спрямування мають філософські поеми «Святий Валентій» (1885), «Цар і аскет» (1892), «Легенда про святого Маріна» (1897), «Сатні і Табубу» (1897). Так, у поемі «Святий Валентій», де письменник, за його ж висловом, розпочинає «теологічну війну белетристичною ракетою», розвінчується ідеологія християнської аскези, художніми образами з життя давнього Рима засуджуються й викриваються політика і практичні дії клерикалів.
Велику людяність бідної дівчини-сироти Марини оспівано в поемі «Легенда про святого Маріна». В ім’я врятування життя чужої дитини, від якої відреклась рідна мати-повія, Марина терпить наругу і насмішки «братчиків» з монастиря, погрози і нарікання ігумена, бідування і страждання. І, навпаки, людина привілейованої касти, «дочка пророка» (поема «Сатні і Табубу») домагається знищення дітей царевича, щоб заволодіти його майном і стати його дружиною. А в поемі «Цар і аскет», побудованій на мотивах з давньоіндійської поетичної пам’ятки «Маркандея-Пурана», осуджуються не лише брахманізм та ідеологія аскетизму, а й необмежена влада, тиранія взагалі.
Близькі за ідейним спрямуванням до цих творів такі поеми Франка, як «Смерть Каїна», «Поема про білу сорочку», «Істар» (усі — 1899), «Бідний Генріх», «Пригоди Дон-Кіхота» (обидві — 1891); «Терен у нозі» (1907), де ставляться й розв’язуються важливі морально-етичні та філософські проблеми.
Цікавою як в ідейно-тематичному, так і в жанровому відношенні є «Поема про білу сорочку». В її основу покладено хорватський запис народної легенди «Олександр» — про подружню вірність Юліани своєму чоловікові, який потрапив у турецький полон. Не змінюючи докорінно фольклорного сюжету, Франко істотно доповнює його. Настанова на змалювання в творі морально-психологічних типів, що відповідали б ідейно-естетичним позиціям автора, виразно вплинула на характер побудови образів і на композиційні основи твору взагалі. На відміну од першоджерела і деяких варіантів цього сюжету в світовому фольклорі (німецькі народні варіанти) центральною героїнею поеми стає Юліана, а не Олександр. Глибоко відчуваючи соціальну й естетичну суть образу Юліани, в якому втілено народні уявлення про подружню вірність, душевну чистоту, самовідданість і самопожертву, письменник наголошує саме на цих рисах, типізуючи їх усім комплексом зображально-виражальних засобів.
Розвиток новітньої поеми в українській, як і в усій світовій літературі кінця XIX століття, пов’язаний, зокрема, з так званою шекспіризацією. Це, насамперед, відтворення багатства і складності людських характерів, різноманітних станів душі, розкриття значних життєвих конфліктів тощо. Саме ці ознаки знаходимо в філософських поемах Франка, у тому числі в «Поемі про білу сорочку». Порівняно з першоджерелом (і першим авторським рукописним варіантом) в остаточному варіанті твору ідейно-тематичний центр зміщується в бік фіналу. Драматизм і гострота ситуацій бурхливо наростають, саме в фінальних сценах розкриваються провідні риси героїв, найяскравіше виявляються їхні глибинні духовні якості.
Якщо «Бідний Генріх», «Пригоди Дон-Кіхота», «Поема про білу сорочку», «Істар», «Терен у нозі» художньо осмислюють питання гуман-

53

ності людських взаємин, боротьби зла і добра та перемоги добра, то в «Смерті Каїна» порушено ряд «вічних» філософських проблем — залежність між знанням і життям, сутність буття на землі, моральна цінність праці для людей і т. п. Знаючи численні інтерпретації біблійного сюжету про Каїна і Авеля, зокрема твори Бодлера, Леконта де Ліля, Гюго, Байрона, Франко знаходить власний поетичний ракурс. Найголовніша нова якість героя поеми «Смерть Каїна» порівняно з подібними персонажами в європейській літературі та, що він долає в собі трагічні суперечності, усвідомлює настійну необхідність любові до людей, корисної праці для них. Ця основна ідея твору — громадське служіння народові — мала велике практичне значення в боротьбі Франка проти реакційної, глибоко індивідуалістської філософії Ніцше і Шопенгауера, проти клерикальної і націоналістичної ідеології, декаденства, теорії «мистецтва для мистецтва» тощо.
У короткій статті немає змоги докладніше висвітлити художню фактуру, образно-стилістичне і жанрове багатство названих поем, кожна з яких може бути предметом окремого, цілісного аналізу. Вони мають розгалужені сюжети, поет подає тут і пейзажі, і локальні інтер’єри, користується прийомами як ліричної сповіді, так і «безсторонньої» об’єктивної оповіді. А головне — добро і зло, позитивне і негативне начала в поведінці людей не виступають у цих поемах як абстрактні формули чи схеми, а втілюються щоразу в іншу плоть і кров, матеріалізуються в цілісній завершеній системі образів, у цілком індивідуалізованих типах, яскраво окреслених людських характерах. Та це й закономірно, бо справді художній твір відображує світ і людські стосунки у всій складності й різноманітності, головним чином, за допомогою передачі почуттєвих вражень, а не шляхом, фіксації ідей та логічних дефініцій.
У ряді філософських поем Франко розв’язує проблему відносин між особою і суспільством, індивідом і колективом, вождем і народом. Ця тема частково намітилася в поемах «Святий Валентій», «Цар і аскет», «Смерть Каїна», її розробка триває в таких знаменитих філософських поемах, як «Похорон» (1897), «Іван Вишенський» (1900), «Мойсей» (1905).
Поема «Іван Вишенський» розповідає про один із періодів життя видатного українського письменника-полеміста, непримиренного борця проти унії, який під кінець життя постригся в ченці, а потім стає аскетом. Весь художній пафос поеми, її ідея спрямовані на те, що герой, борець за народні інтереси, не повинен відриватися од народу. Осуджується також релігійна ідеологія, християнська аскеза. Поема вдало поєднує громадянський пафос, філософські роздуми і ліричні мотиви. За глибиною ліризму, емоційності, за високим ідейним звучанням лірико-філософська поема «Іван Вишенський» належить до найкращих поетичних творів Франка та й усієї дожовтневої української літератури.
Викриттю псевдогероїв та псевдовождів, зради інтересів народу українською і польською буржуазією тогочасної Галичини присвячена поема «Похорон». У цьому складному філософському творі поет свідомо не виводить образів, що мали б реальних прототипів, не вдається до якихось конкретних подій, а в алегоричних філософських образах втілює загальний дух епохи, реальні суспільні відносини і явища. Через образ головного героя твору Мирона письменник проводить основну філософську ідею поеми—безсмертя людини досягається самовідданим служінням інтересам народу, зрада цим інтересам знищує саму людину. «Похорон»—твір багатоплановий, панорамний, поліфонічний. Картини реальної дійсності чергуються тут із картинами алегоричними, символічними.

54

Не можна не звернути уваги й на таку особливість «Похорону», як його, умовно кажучи, жанровий синкретизм. Це явище так чи інакше характерне взагалі для філософських поем Франка, а в «Похороні» воно постає з найбільшою повнотою. Яскраві монологи Мирона, князя, барона, вигуки і репліки з кола аристократичної юрби, дійство на кладовищі, похоронна процесія тощо — це, сказати б, театральні картини, театральне видовище, оздоблене напрочуд вдалими колористичними і звуковими ефектами. Тут маємо незаперечні ознаки драматичної поеми, драматичної дії. Водночас поема дає розгорнуті епічні малюнки, елементи епопеї. Є тут і значної емоційної сили ліричні відступи, медитації (скажімо, в епілозі). Отже, і в жанровому відношенні поема надзвичайно своєрідна та багата, вона ніби синтезувала в собі і лірику, і епос, і драму.
Монументальність образів, психологічна глибина характерів, драматизм ситуацій, революційна ідейна спрямованість «Похорону» роблять його визначним явищем у поетичній спадщині Франка, одним із кращих зразків поем в українській літературі.
Та чи не найвищим досягненням Франка в поемному жанрі є славнозвісний «Мойсей», де проблема колективу й особи, народу і вождя розв’язується з особливою силою художньої та емоційної виразності. В цій поемі знайшли свій найповніший художній вияв основні політичні, філософські, етичні й естетичні погляди письменника. Постать біблійного пророка Мойсея постійно привертала творчу увагу Франка, про що свідчать ряд творів письменника (поеми «Ех nihilo», «По-людськи», «Похорон», збірка віршів «Мій Ізмарагд», «Semper tiro», повість «Перехресні стежки» та ін.). Та здійснити у всій повноті давній свій задум він спромігся лише 1905 р., після поїздки до Італії та Відня, де ознайомився з присвяченими Мойсееві малярськими і скульптурними творами Гіберті, Ботічеллі, Мурілльо, Рембрандта, Рафаеля, Мікеланджело, Каульбаха, Дюрера. В атмосфері революційного піднесення 1905 р. виношувані Франком образи набули особливої значимості, цілеспрямованості і того високоемоційного пафосу, що завжди притаманний творам революційних епох.
У передмові до другого видання «Мойсея» Франко підкреслював, що головною темою поеми він зробив смерть пророка, не визнаного своїм народом, і що в такій формі тема ця не біблійна, а його власна, хоча й грунтується на біблійному матеріалі. Взагалі весь біблійний, історичний та фольклорний матеріал, використаний у поемі, зазнав докорінної художньої трансформації відповідно до основної ідейної концепції твору (сила вождя — у зв’язку з народом, у захисті його інтересів) так, що цей матеріал набирає нового ідейно-філософського спрямування, своєрідного і неповторного емоційного забарвлення. Взявши основний сюжетний стрижень з біблійних легенд, поет дає власне композиційне навантаження образам, залишаючи незмінними лише імена. Він прагне відповісти на животрепетні тогочасні проблеми — проблеми взаємин вождя і народу, людини і маси, а не бога й іудейського народу, як у «Біблії». Зрештою, головну ідейну спрямованість поеми автор цілком прозоро висловив у пролозі до твору. Звертаючись до рідного народу, він провіщає йому велике майбутнє:

Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі…
…І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
(5, 214)

55

Як і більшість філософських поем Франка, «Мойсей» відзначається не лише ідейно-тематичним, а й художнім багатством. Переважають тут епічні описи, географія краю тощо, але є й суто ліричні, сповнені глибокого поетичного переживання розділи, як, скажімо високоемоцій- ний розділ десятий («Добігало вже сонце до гір…»). Драматизують поему схвильовані монологи Мойсея, його діалоги-двобої із лжепророками Датаном, Авіроном, демоном пустелі Азазелем. За своїми жанровими особливостями «Мойсей», як і «Похорон», багато в чому наближається до драматичної поеми.
Оригінальним жанровим різновидом були в поезії Франка сатирично-гумористичні поеми-казки на фольклорні сюжети — «Лис Микита» (1890), «Вандрівка русина з Бідою» (1893), «Абу-Касимові капці» (1895), «Коваль Бассім» (1900).
Поема-казка «Лис Микита» побудована на тому ж інтернаціональному сюжетному матеріалі про хитрого лиса, що й поеми Гете та нідерландського письменника XIII ст. Віллема, українські та російські народні казки. І все ж із-під пера письменника вийшов цілком оригінальний художній твір, що мав нову ідейно-естетичну якість. Франко реалізував досить конкретну настанову — створити сатирико-гумористичну поему про життя і суспільні відносини в Галичині кінця XIX ст. Казковий сюжет дав йому змогу вивести галерею алегоричних образів, яким відповідали реальні прототипи — представники найрізноманітніших прошарків тогочасного галицького суспільства, розкрити звірячу суть австрійського двору, хижацької буржуазно-поміщицької держави.
На матеріалі арабського фольклору побудовані поеми «Абу-Касимові капці» та «Коваль Бассім». Послуговуючись німецьким перекладом арабських казок («Тисяча і один день» — 1835), Франко знову ж таки створює своєрідні гумористично-сатиричні поеми, звернені не так у минуле арабсько-мусульманського світу, як у сучасне поетові галицьке життя. Так, у поемі «Абу-Касимові капці», при збереженні сюжетної основи першоджерела (латані-перелатані капці багатія-скупаря стають першопричиною його численних злигоднів, розоряють його), поет наголошує на ненормальності й антигуманності відносин у світі визиску, наживи і знецінення людської гідності. Поема «Коваль Бассім» також спрямована проти світу здирства, насильства, соціальної несправедливості. У творі протиставляються зарозумілий, чванливий східний деспот—халіф Гарун Ер-Рашід — і людина з народу, незалежний, гордий, роботящий життєлюб коваль Бассім. Поет викриває потворність стосунків у «вищому» світі правителів та експлуататорів, показує велику духовну і фізичну красу людей з народу. Отже, обидві поеми-казки в жанровому відношенні мають ту особливість, що казковому сюжетному матеріалові арабського Сходу тут надано нового соціально-гуманного філософського забарвлення, нової художньої якості. Пригодницькі, в основному соціально незагострені сюжети першоджерел набувають у письменника активної викривальної сили, антибуржуазної спрямованості.
Сюжетну основу української народної казки про селянина та Біду використав Франко в дотепній сатирично-гумористичній поемі-казці «Вандрівка русина з Бідою». Русин об’їжджає з Бідою мало не всю Галичину, потрапляє і на Буковину. І скрізь Біді підсобляють пани, підпанки, націоналісти, клерикали, посли, бургомістри. Виявляється, що в Біди є сестри і в царській Росії, і в Америці. В алегоричному образі Біди втілено соціальний і національний гніт, що панував на Західній Україні. Поет викриває і таврує здирство, визиск трудящих, угодовство місцевих політичних партій з цісарським урядом, зраду інтересів народу псевдопатріотами, клерикальною інтелігенцією.

56

Говорячи про гумористично-сатиричну поему, не можна не згадати й ранніх поем Франка, як “Дума про Маледикта Плосколоба” та «Дума про Наума Безумовича» (обидві -1878). Вони висміюють цілком реальних осіб. Перша – редактора консервативно-клерикальної газети «Слово» Венедикта Площанського, галицького митрополита Йосипа Сембратовича та інших реакційних діячів; друга — одного з реакційних «москвофілів» редактора журналу «Наука» Івана Наумовича та ін. За жанровими ознаками обидві поеми — гострі сатиричні памфлети на цісарські порядки в Австро-Угорщині 70-х років XIX століття. Поет нещадно викриває всю ганебну систему прислужництва української буржуазії Галичини цісарському Відню, демагогію та лицемірство «пасторів народних» — депутатів сейму, попів, клерикалів, реакційних писак, які оптом і вроздріб продавали народні інтереси.
Жанровий діапазон ліро-епічної та епічної поезії Франка значно зростає, коли взяти до уваги притчу. Його перу належить близько трьох десятків притч, сюжети яких запозичені з давньоіндійської, давньогрецької, давньоруської та інших літератур. їх можна поділити на три основні групи — притчі-поеми, притчі-байки та притчі — розгорнуті афоризми. За сюжетною побудовою, глибиною думок, філософською глибиною цілком вкладаються в жанрові рамки філософських поем «Притча про життя», «Притча про красу», «Притча про правдиву вартість», «Притча про смерть», «Притча про захланність», притча «Так говорить стародавня повість», «Легенда про вічне життя» та ін. А «Притча про вдячність», «Притча про радість і смуток», «Притча про рівновагу», «Притча про колесо» — це, власне, розгорнуті афоризми. Тоді як, скажімо, «Притча про нерозум» повністю відповідає жанровим особливостям байки7.
Є у Франка й «чисті» в класичному розумінні байки — «Вівця і цап», «Звірячий парламент», «Меморандум будяків» (усі — 1884), «Посварилась сойка з дубом» (1906) та ін. Останні три з них можна було б назвати політичними байками. Так, «Звірячий парламент» гостро висміює «конституційні» порядки Австро-Угорщини, «конституцію із вовками в спілці» для овець, тобто для широких мас безборонних трудівників.
Цікавим жанровим різновидом ліро-епічної та епічної поезії Франка є хроніка-репортаж («Сучасний літопис», «Українсько-руська студентська мандрівка літом 1884 р.» та ін.). Характерна її особливість — та, що тут подаються «з натури», на ходу, без особливого художнього опрацювання події і факти галицького життя 80-х років XIX ст. І знову перед нами — різкий осуд буржуазних відносин, дрібновласницьких інстинктів, гонитви за чинами і наживою клерикалів, «народовських» верховодів, урядовців та інших представників світу визискувачів. А з другого боку — велика любов і пошана до трудового багатостраждального люду.
Як і лірика Франка, його ліро-епіка й епіка надзвичайно багаті ідейно-тематично, різноманітні в своїх жанрових формах і видозмінах. Могутній поетичний хист письменника значною мірою прислужився розвиткові української реалістичної поезії, розквіту її ідейного змісту і художніх форм.
_________________________________________________
7 Докладніше про це див. у нашій статті «Жанр притчі в поезії І. Франка».— Укр. мова і література в школі, 1978, № 8.

57

журнал “Радянське літературознавство” №12, 1980 рік